Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Зрозумів це лиш опівдні, коли перші фургони заторохтіли окутими колесами по тракту.

* * *

Тільки-но Кайлін повернулася на шлях, то попустила віжки й дозволила коневі піти галопом. Думала сходити до вітру, а цей забутий усіма заїзд був єдиним закритим місцем з того часу, як вони виїхали з міста. Щоправда, залишався ліс, але вона воліла б подзюрити серед шляху, ніж в’їжджати між дерева.

Поки вона розмовляла з парубком, Дагена, Кошкодур та Янне добряче випередили її, але це було й непогано. У Торина був пре-паскудний настрій не лише через необхідність прокидатися до світанку, а й тому, що йому було холодно. У неї самої задок мало не примерзав до сідла; на Півдні весна вже давно вкрила би травами всі Великі Степи, а тут вони немов відступили в часі на добрий місяць. Поля й луки, які вона минала ліворуч, досі не зеленіли жодним стеблом, кожний видих виривався хмаркою пару, а від гір тягнуло холодним вологим повітрям.

Поконавши невеличкий пагорок, вона побачила решту групи десь у чверті милі попереду. Вони їхали ступом, стремено біля стремена, коні трохи парували на холоді. Схоже, вони також пройшли якийсь шмат дороги галопом. Дагена озирнулася за плече й помахала їй. Кайлін пустила коня коротким чвалом.

Наздогнала їх за кількадесят ударів серця. Торин неохоче сповільнився і пішов боком, гризучи вудило. Йому бракувало руху, перегонів і битв; замість цього вони мандрували вже десять днів імперським трактом: прямим, нудним і рівним, як стіл. Єдиним урізноманітненням подорожі були мильні стовпи із вказаними на них відстанями. Від нудьги Дагена рахувала їх, а останнього разу вона налічила сто п’ятдесят. Сто п’ятдесят миль за десять днів. Вона б у житті не помислила, що таке можливо.

— Ну і як заїзд? — Кошкодур усміхнувся у вуса.

— Діра. З тих найбідніших.

— Якісь гарненькі корчмарки?

— Не звернула уваги, але був цілком непоганий парубок. Можеш повернутися, як є бажання…

— Може, на зворотному шляху. Якщо він добряче поголиться…

Янне усміхнувся, Дагена закотила очі. Такий був ефект від десятиденного перебування в дорозі у постійній розвідці, у постійному перебуванні вчотирьох. Через два дні в них закінчилися нормальні теми для розмов, а місцина навколо не давала приводу для нових. Праворуч вони весь час мали похмурий ліс і гори, що висіли над ним, а ліворуч — таку ж похмуру височину, яка становила більшу частину Лав-Онее, найпаскуднішої та найсмутнішої провінції Імперії. Імлиста, дощова та волога країна, про яку говорили, що Свято Літа й Свято Осені тут припадають на один день. Вранці оголошують перше, а пополудні, коли сонце зазирне туди на кілька хвилин, — друге. Насправді головним багатством Лав-Онее були рунні вівці й довгошерсті кози, з вовни яких ткали плащі дляімператорської армії та сукно для кожного, хто шукав дешевого й солідного матеріалу. Ці тварини були такі ж численні, як і невибагливі, що забезпечувало місцевим можливість існувати. Їм та, вочевидь, імперському тракту, яким щороку пливла ріка живності. Її батько завжди повторював, що якби не торгівля — провінція повиздихала б із голоду.

От тільки зараз тракт буде заблокований принаймні на десять днів, а може, й на довше. Імператорські накази повинні виконуватися без жодного спротиву.

— І коли має бути відгалуження в бік гір? — запитав Янне.

— Через три-чотири милі. За річкою.

Даг кивнула.

— Власне, річка. Хтось має бажання проїхатися й перевірити, що там із мостом? Як вона взагалі зветься?

— Малава. Там, начебто, є водопій, тож має бути похилий підхід до води. І ще одне — не розділяємося. Коли доберемося до місця, тоді й побачимо, що воно і як. Якщо щось буде не так, то встигнемо повернутися й попередити решту.

— Добре.

Знову запала тиша. Вони й так перемовлялися більше часу, ніж за весь вчорашній день. Що ж, учора не було таких захопливих подій, як сцяння під муром поганенького заїзду та перевірка стану найближчого мосту. Хоча, якщо той будували імперські інженери, то він точно стояв як скеля. Але навіть скеля має свою межу витривалості, а на цей міст чекає чимале випробовування.

Кайлін кинула оком по боках. Дагена, Янне, Кошкодур. І вона. А ще Ніяр, Лея та Файлен позаду них. Семеро. Цієї миті лише стільки залишилося від чаардану Ласкольника. Зрештою, вони не були впевнені, чи ще можуть так зватися. Бо що воно за чаардан Ласкольника без Ласкольника?

* * *

— Я звуся Ґенно Ласкольник, хоча, як, напевне, хтось із вас знає, «Ґенно» — це лише прізвисько. Моя матір дала мені ім’я прапрадіда, Вульґрефґерех. Я волію, аби мене називали Ґенно. Як ви всі знаєте, в мені немає ані краплі меекханської крові, проте я став генералом Імперії і, як стверджують підлабузники, створив першу справжню кінну армію Меекхану. Це неправда, я її не ство-рював. Це зробили меекханські офіцери, я лише два роки не дозволяв використати її в битві, поки не впевнився, що вона дасть собі раду. До сьогодні дехто злиться на мене через це, вважає, що я чекав задовго і через це зволікання ми програли битву під Ґренолитом, де полягло вісімнадцять тисяч солдатів. Але я знав тоді, і знаю досі, що я вчинив слушно. Командири піхотних підрозділів, які скривавилися у сутичках із се-кохландійцями, надіслали до столиці прохання виділити кавалерію або кінноту, яка підтримала б їх у полі. Бо правда в тім, що піхота може відігнати вершників, може витримати кілька атак, може навіть змусити ворогів тікати, але ніколи їх не розіб’є й не виріже. Бо для того, аби вирізати кінноту, потрібна власна кавалерія. Тож перші два роки війни Імперія вишколювала полки кавалерії, брала найманців із південних рівнин та відсилала їх на допомогу загонам піхоти. Потроху до кожного. Тому завжди, коли доходило до битви, кочівники мали десятеро кінних на одного нашого. Потім з’явився я, а імператор надав мені повноважень з питань кавалерії, і в наступні роки війни піхота майже завжди билася сама.

Наближалася північ, коли вони зібралися у звільненій для цього стайні. Старий Аандурс запевнив, що ніхто не стане їм перешкоджати. Кожен, згідно зі звичаєм, приніс малий каганець, свічку чи оливну лампадку, і тепер усередині приміщення світили лише вони. Двадцять чотири нетривких вогника.

— Оце й уся моя заслуга: два роки поспіль я не дозволяв, аби новостворені підрозділи кавалерії відсилали до битви по одному чи по двоє. Я хотів створити повну кінну армію, принаймні в тридцять тисяч шабель, бо без неї Меекхан програв би війну. І мені