Читати книгу - "Наркономіка. Як працює економіка картелів"

споживання кокаїну за допомогою різних урядових інтервенцій. Виявлено, що кожен мільйон доларів, витрачений на ліквідацію постачання з «вихідних країн» у Латинській Америці, знижує обсяг споживання кокаїну в США на 10 кг. Якби цей мільйон витратили на перехоплення кокаїну далі по ланцюжку поставок (на дорозі до США), то збут знизився б на понад 20 кг. Трохи ефективнішими виявилися превентивні програми в школах – продаж кокаїну скорочується на 25 кг. Але всі ці інтервенції перевершуються програмами лікування наркозалежних. Мільйон доларів, витрачений на лікування, скорочує споживання кокаїну на 100 кг. Тобто лікування вдесятеро рентабельніше за силові методи (частково тому, що націлене на попит, а не пропозицію, як ішлося в попередньому розділі). Банальна істина в тому, що дешевше вилікувати наркозалежного і знайти для нього роботу, ніж ганятися за ним на БТР.

У кількох випадках вище ми вже бачили приклади того, що витрачання ресурсів на раннє запобігання набагато вигідніше, ніж рятування ситуації потім. У Карибському регіоні в’язниці стають рекрутинговими агенціями для картелів, бо уряди не хочуть витрачати гроші на те, що зробити їх більш безпечними (або хоча б забезпечити в’язням ланч). У Мексиці картелі завойовують визнання місцевого населення, вдаючись до успішних актів «корпоративної соціальної відповідальності», бо уряд не в змозі надавати мінімальні послуги населенню. Уряди андських держав могли б витрачати мінімальні кошти, аби фермери вирощували помідори замість коки, але натомість вони витрачають значно більше на силове знищення плантацій коки. Замість того щоб створювати програми працевлаштування для молоді, уряди центральноамериканських держав гатять гроші в те, щоб полювати на молодь, коли її працевлаштовують кримінальні банди. Замість витрачання невеликих сум на реабілітацію залежних від рецептурних знеболювальних, США дозволяють їм стати героїнозалежними, а потім борються з цим явищем, витрачаючи колосальні кошти.

Звичайно, нескладно закликати до збільшення фінансування для розв’язання всіх соціальних проблем у світі. Специфіка проблеми наркотиків у тому, що грошей витрачається більше, ніж треба, але робиться це неефективно. Час урядам погамувати свою щедрість до силовиків і покласти край скупості в стосунку до позитивного розвитку.

Третя помилка: вирішування проблем глобального бізнесу локальними засобами

Наркоторгівля вже давно глобалізувалась і веде транскордонний бізнес, що обіймає багато країн, навіть континентів, а спроби боротися з нею й далі обмежуються державними кордонами. Є багато прикладів, коли певний підхід виявлявся успішним в одній країні, але зазнавав невдачі деінде. У цій книжці ми бачили багато прикладів «стискання повітряної кулі», або, як кажуть у Латинській Америці, «ефекту таргана», коли наркобізнес виганяють з одного місця, а він вигулькує в іншому. У 1990-х роках у Перу поклали край культивуванню коки, що тодішній директор Управління боротьби з наркотиками ООН122 назвав «чудовим досягненням», а її тут же почали культивувати в Колумбії. Через десять років Колумбія витиснула культивування назад у Перу, а ООН знову назвала це «чудовим досягненням»123. Попри ці чудові досягнення, напрочуд мало вдалося досягти.

У наркобізнесі відбувається та сама гра в кота й мишки. Перекриття маршруту перемитництва в Карибському регіоні у 1980-х роках спонукало наркокартелі працювати переважно в офшорах слабких центральноамериканських держав. Але тепер перші ознаки збільшення пильності в Центральній Америці змушують бізнес подбати про повернення до насиджених місць на Карибах. Картелі вельми спритні, коли треба поміняти ринок збуту. На початку 2000-х у США різко скоротилося споживання кокаїну, проте приблизно на такий самий обсяг воно тоді збільшилося в Європі. Схоже, що у війні з наркотиками локальні успіхи – поширене явище, а глобальні – рідкість.

– Єдине, що можемо зробити, – це вичавити їх зі свого краю, аби це був не наш, а чийсь клопіт, – похмуро сказав мені високопосадовець зі штату на півночі Мексики, коли ми їхали його броньованим позашляховиком по контрольованому картелем району.

Не дивно, що уряди країн не переймаються проблемами поза власними кордонами. Знищення плантацій коки в Колумбії було дуже успішним з погляду колумбійців, хоча особливої шкоди глобальному ринку не завдало. Проблема в тому, що картелі ведуть транснаціональний бізнес, а транснаціонального регулятора досі нема. Є, звичайно, Управління ООН з наркотиків і злочинності. Але ж воно зосередилось виключно на стратегії знищення постачання і не завжди чесно оцінює вади такої політики. Його моніторингові служби й далі плескають у вуха про окремі національні досягнення і не заглиблюються в реально не такі блискучі сумарні результати. Якби таке вчинила звичайна ТНК, дзвонячи в усі дзвони про звитяги на ринку й затушковуючи прикрі негаразди, то терпець акціонерам дуже швидко урвався б.

Причина такого стану в тому, що найвпливовіші акціонери ООН – заможні держави, які сплачують левову частку на її утримання, – відносно задоволені такою боротьбою. Багаті країни, які споживають основну масу наркотиків, радіють, що боротьба точиться не в їхньому домі. Як уже йшлося, найефективніше вплинути на наркотрафік можна ближче до кінця ланцюга поставок, коли ціна товару найвища й конфіскація завдає дилерам найбільших збитків. Та ми не бачимо в небі над Лондоном або Вашингтоном вертольотів-ґаншипів. Науковець із Університету Хуареса Уго Альмада з прикрістю відзначив, що США (разом зі своїми заможними союзниками) на своїй території воюють із наркотиками набагато більш прагматично, ніж на чужині. Четверо з десятьох американців визнають, що вживали нелегальні наркотики, а це означає, що суспільство вирішило толерувати певний обіг наркотиків, доки це не призводить до насильства. На відміну від цього, інші країни, що недостатньо придушують наркотрафік, зазнають покарання. «Ті, хто не співпрацює, піддаються громадському осудові, економічним санкціям і таємним маніпуляціям США з такими міжнародними фінансовими організаціями, як Світовий банк і МВФ», – пише Мойзес Наїм, експерт з організованої злочинності і колишній виконавчий директор Світового банку124.

Президенти латиноамериканських країн уже не приховують свого невдоволення таким станом справ.

– Якщо американці хочуть споживати якісь наркотики, то мені це байдуже. Я з цим не погоджуюсь, але це їхнє рішення – і споживачів, і суспільства. Але я проти того, що вони й далі платять гроші вбивцям, – сказав мені Феліпе Кальдерон, червоніючи від злості, бо шість років на посаді президента Мексики воював із продуктом, який сусіди вимагали знищити, а самі імпортували його тоннами.

Структура світового ринку неминуче завела політику в глухий кут. У минулому країни поділялися на три категорії стосовно наркотиків: виробники (як-от Колумбія), транзитери (як-от Мексика) і споживачі (як-от США та Європа). Це дозволяло урядам і їхнім прибічникам бачити лише один бік наркоіндустрії. Країни-споживачі, які просто хочуть зупинити наркотики на своєму кордоні, виступають за рішучий наступ на цю галузь уже на початку