Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі"

Я не пам'ятаю, як заскочила до хати. На якомусь автоматі застелила постіль і прибралася на кухні, схопила сумку, тремтячими пальцями закрила хату і вискочила до автобусної зупинки. Я пам'ятаю тільки дерева, що мелькотіли за вікном автобуса, завивання Бет Гіббонс у навушниках, що розривала на шматки і без того змучену душу, і болісний транс усередині мене від усього, що відбувається.

«Все… закінчилося. Кінець, Кася. Дихай…» – але кисень, наче перекрили, я задихаюся.

Найкраще б мене побили, зламали всі кістки, розбили голову. Все одно це було б не так боляче, як зараз.

Добираюся додому, дзвоню у двері, відчиняє мама:

– Ой, а ти чого так рано повернулася? Ти ж завтра мусила. Господи, що сталося? Ти так зблідла!

Мичу щось у відповідь, залітаю в свою кімнату, кидаю речі і мчуся у ванну. «Швидше б закритися від усіх, від усього світу! Щоб не чіпали мене і не ставили зайвих питань…». Відкриваю кран душа, сідаю на дно ванної і беззвучно вию з усіх сил, щоб ніхто не чув.

Я не знаю, скільки я просиділа там під струменями води. Я уявляла, що це дощ, який змивав з мене все те лайно, в яке мене сьогодні занурили. Весь цей бруд. Мій біль, його зрада, наше минуле, думки - все зтікало у водосток разом із водою.

А потім знову настала порожнеча. Мене огорнув якийсь транс. Ніби зомбі, якась напівжива істота, я абияк вилізла з ванни і закуталася в халат. Повернулась у свою кімнату, залізла прямо в халаті під ковдру і заплющила очі. «Господи, як же я зараз хочу здохнути! Просто здохнути, щоби не відчувати, нічого не відчувати!».

Я ніколи раніше не думала, що людина здатна зазнати такого болю і вижити. Мене ніби розірвали на частини, а потім пальцем почали колупати рани, вириваючи м'ясо по шматочку. Залишки душі всередині металися у броунівському русі, вдаряючись по ребрах. Я розуміла, що краще б мене фізично вбили. Задушили десь у підворітті чи горло перерізали, чим ось так вбивати мене повільно, болісно, ​​смакуючи мої муки. Раз він ось так використав мене, краще б потім зі скелі скинув. До гори ногами. Щоб мозок бризками по каменям, щоб більше ніколи не змогла підвестися!

Тепер я ненавиджу його кожною клітиною, але десь усередині розумію, що люблю! Люблю шалено і зараз це відчувати дуже боляче. Я не зможу дихати, знаючи, що ніколи більше його не буде поряд. І від цього конфлікту із самою собою мене ще більше розриває на частини.