Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

І зараз я справді готова поговорити. Про те, що бачила. І про те, що розказала Христина. І про нас.

Тільки щось сказати не встигаю.

Давид вилітає з машини та закидає мене на плече, наче мішок. 

У мене виривається писк, та він не реагує.

Відчиняє задні дверцята автомобіля та обережно вкладає мене на сидіння, а потім закидає всередину мої речі й зачиняє дверцята. Сідає на водійське сидіння і зривається з місця.

А я просто офігіваю від того, що відбувається...

— Додому мене вези! — стараюся сісти рівно, але виходить не дуже.

— Обов'язково. Тільки ми поговоримо.

— Ти — негідник! Та мій батько шкуру з тебе спустить! Він буде мене шукати!

— Через чотири години в нього літак, думаю, зараз він займається більш важливими справами.

— Гаразд, я згодна. Зупинися, і ми поговоримо.

Те, з якою швидкістю ми рухаємося, лякає. Я навіть не розумію, у якому напрямку їдемо.

— Поговоримо. У мене.

Мені не почулося?

Він справді сказав “у мене”?

— Я не піду до тебе додому.

— Ти знову не залишаєш мені вибору. Доведеться повторити недавній досвід.

Давид усміхається.

І я усвідомлюю, що вибору мені знову не дали.

Відкидаюсь на спинку сидіння і складаю руки на грудях.

— Ти ненормальний, — бурчу собі під ніс.

— Про це ми також поговоримо.

Підморгує мені чоловік і тисне на газ...