Читати книгу - "Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний, Рогожа Віталій"

Ситуація в таборі складна, не мені вам про це говорити. Те що голота незаконно стратила Якова Бородавку не дочекавшись рішення Ради, то великий удар по дисципліні і нашому з вами авторитеті. Треба взяти до уваги всіх горлопанів, яких у бою не побачиш серед перших, а самосудами займатися їм до снаги, та мати поряд з ними мудрих козаків, щоб ви знали вчасно що затівається і вживали заходи стриму. Війна продовжується і надії на полегшення чекати не варто, тому ми повинні міцно тримати управління полками. А тепер йдіть в полки і заспокойте козаків.

Полковники розходилися вже зовсім впевнено, а Сагайдачний ще покликав до себе Олексія Гаркушу.

– Олексо, як там Максим Лобода, підлікувався трохи?

– Так батьку, дякувати Богу вже встає, але надто переймається долею Збишка. Проситься в бій щоб найти його. Я зібрав одчайдухів і вони разом з Перебийносом шукали Збишка в Турецькому таборі, коли ми чотири дні тому його повоювали. Але не знайшли. Від полонених довідалися, що султан передав його татарському хану для отримання викупу. Я то розповів Мазепі, ти ж йому доручив питання викупу.

– Добре, Олексо, як буде Максим почуватися краще нехай приходить до мене. Мені часом його не вистачає.

Відпустивши полковників, Сагайдачний теж пішов трохи відпочити. Коли він години через дві вийшов то побачив Максима, який сидів біля входу. При появі Сагайдачного, він піднявся і пішов назустріч. Обидва виглядали не кращим чином і в обох защеміло під серцем від жалю. Сагайдачний обійняв Максима і так вони декілька секунд простояли.

– Ну, ти як себе почуваєш, синку?

– Серед близьких серцю людей, болі не відчуваєш, та й дядько Степан мене взяв у свої руки, а він вміє ставити на ноги! Тільки серце болить за хлопцями. Батьку, я тебе хотів просити щоб ти дозволив мені поїхати на місце бою. Ми ж не мали можливості навіть похоронити моїх хлопців.

Голос його затремтів, але він взяв себе в руки і продовжив вже спокійніше.

– Ти знаєш, мені щоночі сниться наш бій і Збишко з Васильком здорові…

– Не сумуй так, сину. Ми вибрали самі собі долю воїна, то ж смерть і ходить з нами поряд. Тобі вже Михайло Мазепа говорив що Збишко у Татарського хана, як повідомляли полонені, у нього і ті шляхтичі яких взяли в полон при Цецорській битві. То ж повернення Збишка то справа часу. А от Василько…

– Батьку, ти знаєш. Ми хотіли Василька ще до бою відправити у табір, але він категорично відмовився. Сказав що і на морі у всіх боях був разом з нами, і в Кафі… То як ти, дозволиш мені поїхати?

– Так синку поїдеш. Готуйся. Думаю, після завтра. Скажу Гаркуші, щоб дав тобі сотню козаків в охорону. Одночасно розвідаєте турецькі тили. То ж збирайся, а я маю перевірити як іде підготовка до нічної операції. Приїдеш, знову будеш зі мною. Складно мені без твого вістового загону. Я вже полковнику Гаркуші то сказав.

Поговоривши з Сагайдачним, Максим як завжди відчув приплив сил. Хоч голова ще боліла постійно, але рани від шабель швидко гоїлися від мазі дядька Степана, деякі навіть свербіли, а то вже знак, що загоїлися. Максим аж надто спішив на місце бою, тому що весь час мав відчуття, що Василько живий. Вірогідність була надто мала, але ж і мертвим він його не бачив. То ж з надією він пішов до полковника Гаркуші передати розмову з Сагайдачним та готуватися в дорогу. Вже надвечір його сотня, проскочивши турецькі застави, помчала до переправи на річці Прут, де він разом зі своїм загоном стримував Турецьке військо.

А вночі два полки козаків знову були під шатрами у турецькому таборі. Їм тепер не потрібно було когось чекати, на когось сподіватися, а тактику нічного бою в розміщенні ворога полковники Куліш і Скороненко знали відмінно. І козаків зібрали тих, які в таких боях були з ними десятки разів. Вони наскільки добре знали справу, що всю підготовчу роботу робили майже зовсім мовчки. Потім зойкнула нічна птаха, може трохи незвично, проте вона завжди кричала вночі. І хто крім козаків міг подумати, що то подає сигнал до бою полковник Куліш? Але що то був за бій! То вихор-буревій носився між Турецькими шатрами! Одиниці з тих турок, хто лишився живий, відповідали коли в них питали що бачили: "Нічого не бачив, бачив як падали воїни, бачив як летіли зрубані голови! І більше нічого не бачив".

А козаків з шаблями?

Не бачив козаків, не було козаків, Шайтан був!"

Козаків здається ніхто не бачив, але на ранок турки побачили розорені свої шатра і більше тисячі вбитих турецьких вояків. А самого турецького візира Хусейна-пашу ледь знайшли аж по обіді в лісі у вовчій ямі. Ця нічна атака козаків хоч і незначна в плані участі вояків з обох сторін, але мала гнітюче враження на турок. Складалося враження, що козаки можуть робити з ними все, що захочуть, а у Турецькому втричі більшому війську, відсутні засоби протистояння.

В той час, як вони збирали вбитих, та рахували що забрано козаками, ті перебували в прекрасному настрої. Раз по раз то там то інде в козацькому таборі лунав гомеричний регіт козаків. Вони вже добре поласували принесеними турецькими припасами і перебирали та міряли на собі турецьку одіж і прикрашену коштовностями зброю. Найбільші веселощі були біля куренівців. Об'єктом козацьких насмішок на цей раз був Іван Перебийніс. Дозволити насміхатися міг не кожен бо Іван був швидкий до розправи, коли запідозрював що над ним пробують глумитися, але цього разу він з хорошого настрою сам чудив, або як казали козаки дуркував. Він розповідав про свої пригоди біля шатра Турецького візира Хусейн-паші.

– Я ж не до куми збирався, а до турок в їх шатра, то і прихопив лантуха. А щоб не тримати його в руках, бо ж шаблюку треба тримати, підв'язав ним шаровари бо очкур порвався. Так от я до шатра, перед тим поклав біля входу чотирьох яничар, а звідти великий візир прямо на мене пре, бульки з переляку ледь не на носі. А на ходу шубу з песцю покриту золотом одягає. Я за шубу, а він мене вздрів, бульки ще більше вилупив і кидає шубу, і навтьоки до лісу! Отут, браточки, я і схибив. Пожалів шубу! Зриваю з себе лантуха і пхну туди шубу. І забув, що очкур в шароварах порваний. Я лантуха на спину і за візиром, а шаровари впали…

– А візир як вздрів тебе без шаровар, то напевне взагалі голову втратив! Га-Га-Га! Продовжив розповідь Івана якийсь козак із юрби. І юрба аж зайшлася сміхом. Іван сміявся разом з усіма. Погладжуючи чудовий ворс шуби. Козаки сміялись до сліз, дехто присідав тримаючись за живіт, котрийсь лежав на спині, дриґаючи ногами. Вони веселилися мов безтурботні діти.

Стороння людина навіть уявити б собі не змогла, що саме ці "діти" декілька годин тому в кількості двох-трьох тисяч були в самому центрі стоп'ятьдесятитисячної Турецької армії. Перекреслюючи всі закони військової тактики і стратегії вони не просто отримали перемогу, вони захопили в полон декількох воєначальників і ледь не полонили самого головнокомандувача війська супротивника.

Хіба ще було в світі подібне військо, яке б мало такий військовий потенціал і так бездарно і злочинно використовувалося керівництвом країни. Рано чи пізно така країна повинна перестати існувати. Але козаки думали не про високі матерії, вони так жили. Лише дурень міг сказати, що вони не мали страху, козаки були звичайні люди. Але вони вміли бороти той людський страх, і тоді вишкіл, який вони мали з малечку, робив їх непереможними воїнами. Один з яких замінював десятьох. А отримавши таку страшну дозу адреналіну, вони тепер по закінченню бою отримали і гормон щастя, який складався з відчуття того, що досхочу позбиткувалися над самовпевненими "володарями світу", і що гріха таїти, козаки були горді від своєї сміливості і вправності. Тим і жили…

Тим часом у султана, який впродовж боїв не мав жодної доброї звістки про бажані перемоги з радістю зустрів чотиритисячне військо бейлербея Буди Каракаша-пашу. Той мав славу визначного воїна, султан особисто зустрів його і подарував коштовний халат зі свого плеча. В свою чергу Каракаш-паша, вивчивши порядок розміщення бойових частин Турецького війська і війська супротивника, отримавши відомості про перебіг боїв у попередні дні, запевнив султана, що розіб'є цей нікчемний натовп людей які звуться польською армією в один день. Потрібна лише одна бойова операція і розбитий супротивник приповзе на колінцях. І то було не пусте бахвальство, то була істина правда. Його бойовий досвід і величезна військова сила, яку мало Турецьке військо, була тому запорукою. Але війна деколи може йти попри всі військові закони.

Каракаш-паша, може від того щоб краще прислужитися султану, чи від нетерпіння отримати перемогу, яка прославила б його в історії Турецької Порти, зробив лише одну помилку. Полководець, у якого для атаки тридцятитисячне військо і більш ніж стотисячний резерв, не мчить поперед війська на білому коні, а маючи три сотні вістових керує військом з командного пункту, де бачить перед собою весь театр бойових дій. Ця помилка вартувала йому життям, а Турецькому війську гарантованої перемоги. В першому ж бою Каракаш-паша був вбитий. Без нього "блискуча" операція розроблена талановитим воєначальником привела турецьке військо до поразки. А султан отримавши чергову поразку, в розпачі прийняв рішення про заключення мирної угоди.

Поляки чекали такої звістки від султана, гетьман Ходкевич ще в серпні послав до нього на переговори полковника Веллера, і от тепер через місяць султан дає згоду на переговори. Проте виникла нова перепона, помер гетьман Ходкевич. Власне то не була перепона, але звістка про смерть гетьмана, могла змусити султана змінити своє рішення, що потім і сталося. Коронний гетьман Ян Казимир Ходкевич помер 24 вересня о 19 годині. Незважаючи на спробу приховати звістку про це на якийсь час, вже на вечір все об'єднане військо про це знало. А через дві години до Сагайдачного зайшов Михайло Мазепа.

– Петре, маємо нагальну звістку про смерть Ходкевича. Може зібрати полковників на Раду? Я маю повідомлення, що поляки вже ведуть перемови про мирну угоду з турецьким султаном Османом ІІ.

– Михайле, вони почали їх ще до початку війни, але твоя правда, тепер треба чекати змін. А з польськими комісарами зміни можуть бути лише на гірше.

– Ти вважаєш, що вони знову, як під Москвою, зрадять військо?

– Ні, Михайле, ситуація тут для нас трохи гірша.