Читати книгу - "Карта днів"

Напевне, неонові вогні було увімкнуто, тільки щоби привернути увагу потенційних покупців, які могли б придбати покинуту споруду.

— Не звертайте уваги на зовнішній вигляд цього місця, — сказав Пол. — Усередині воно краще.

— Я туди не піду нізащо у світі, — оголосила Бронвін.

— Це, імовірно, петля, сонечку, — озвався Мілард. — У такому випадку, я певен, що краще всередині.

Часові петлі часто мали відверто загрозливий вигляд у своїх вхідних точках — це допомагало тримати звичайних людей на відстані.

А путівник «Дивна Планета» згадував про «заселення в часовій петлі» неподалік від «Русалчиної Країни Мрій». Напевне, «Вогненний Чоловік» і був тією петлею. І, якби це навіть і не було достатньою для нас причиною, щоб вирушити за хлопчиком, ми все одно не могли піти звідси, поки Єнох не відремонтує машину.

— Гляньте, — прошепотіла Бронвін, і ми озирнулись на мийку для вантажівок. Там, повільно рухаючись повз мийку, їхала ота стара поліцейська машина та прожекторами світила з боку в бік.

— Я заходжу, — повідомив Пол, а потім додав більш різким і наполегливим тоном: — Раджу піти зі мною.

Умовляти нас не довелось.

Розділ дев’ятий

Пол завів нас у довгий, критий каретний в’їзд — porte cochère, — який крізь критий паркінг вів до внутрішнього двору мотелю. Ми героїчно зайшли всередину, Бронвін слідом за нами запхала автомобіль. Десь на півдорозі я відчув прискорення, а потім, після раптового спалаху, сутінки перед нами перетворились на сонячний день. Ми вийшли в прохолодний яскравий ранок та акуратний, вимощений двір, оточений яскраво-рожевими та майже новими на вигляд мотельними номерами. Тепер на даху не було отих латок, басейн іскрився блакитною водою, покинуті іржаві автомобілі на паркувальному майданчику зникли, а натомість з’явились машини п’ятдесятих та шістдесятих років, і в пречудовій формі. Ось де ми, напевне, опинились — кінець шістдесятих чи початок сімдесятих.

— Вхід у петлю пристосовано для прийому машин, — захоплено промовив Мілард. — Як модерново!

Я побіг уперед, щоб наздогнати Пола.

— Окей, ми вже прийшли. Тепер відповіси на наші питання?

— Краще спитайте міс Біллі, — відповів він. — Вона керує цим місцем.

Він провів нас через двір до бунгало, яке стояло окремо від інших, а поряд був знак, де було написано «ОФІС».

— Облиш його, — сказав Пол до Бронвін. — Ніхто його тут не потривожить.

Бронвін перестала пхати «астон» та побігла наздоганяти нас.

На цьому боці петлі були й інші люди. Наприклад, двоє літніх чоловіків сиділи біля басейну, розгадуючи кросворди. Коли ми проходили мимо, вони опустили свої газети та провели нас пильними поглядами. У бунгало, що поряд, ворухнулася занавіска, і ми побачили у вікні жіноче обличчя, яке уважно нас розглядало.

— Міс Біллі? — покликав Пол, постукавши у двері офіса. Він відчинив двері та жестом запросив нас зайти всередину. — Ці люди зламались!

Ми по одному зайшли до кімнати, де було кілька стільців і реєстраційна стійка, за якою сиділа жінка, до котрої звертався Пол. Це була літня біла леді, одягнута в красиве плаття та з помадою на губах. А на колінах у неї сиділи три мініатюрні пуделі, яких вона ніжно обнімала.

— Господи, — промовила жінка з грубим південним акцентом. Пуделі тремтіли. Вона навіть не спробувала підвестись. — Хтось бачив, як вони заходили?

— Я так не думаю, — сказав Пол.

— А як щодо розбійників?

— Жодних ознак.

Якщо розбійниками були ті чуваки в поліцейській машині, то Пол просто збрехав заради нас. Я не був упевнений навіщо, але все ж був йому вдячний.

— Мені це не подобається, — проказала міс Біллі, рішуче похитавши головою. — Це ризик. Щоразу це ризик. Але раз ви вже тут… — Вона трохи опустила окуляри в роговій оправі та глянула на нас поверх них. — Ви ж не вважаєте, що я можу кинути вас на поталу вовкам?

— Якщо ви пробачите, — перепросив нас Пол, — я маю залагодити кілька справ.

І він вийшов. А міс Біллі прикипіла поглядом до нас.

— Ви ж не збираєтесь тут у мене постаріти, чи не так? У мене й без вас тут достатньо старих людей, тож якщо ви вирішили померти, то просто йдіть собі далі та робіть це в іншому місці.

— Ми не збираємось помирати, — заперечив я. — Просто ми маємо кілька питань.

— Приміром, це ви тут директорка? — запитала Бронвін.

Міс Біллі нахмурилась.

— Дире-що?

— Імбрина, — пояснила Бронвін.

— Божечку! — вигукнула міс Біллі, відкинувшись на спинку стільця. — Невже я аж так стара?

— Вона — напівімбрина, — здогадалась Емма.

— Це наче «спрощена версія» імбрини, — пояснив я своїм друзям.

— Я менеджер, і цього достатньо, — відказала міс Біллі. — Я збираю гроші та намагаюсь уберегти це місце від занепаду. Раз на кілька тижнів приходить Рекс та накручує годинника. — Вона показала на старезний годинник, який стояв під протилежною стіною. Старий, масивний та невиправдано пишно оздоблений, він виглядав недоречно посеред жахливого мотельного декору.

— Рекс? — перепитав я.

— Рекс Послвейт, надзвичайний петельний придверник. Він займається сантехнічними роботами та трохи електрикою, хоча й не має на це ліцензії.

— Дозвольте спитати прямо. У вас тут немає імбрини, а той, хто видає себе за неї, з’являється тільки раз на кілька тижнів?

— Тільки він може накручувати годинник. Або, можливо, інший петельний придверник. Але Рекс працює по всій північній частині Флориди, тож результати дуже скромні.

— А що як він занедужає? — запитав Мілард.

— Або помре? — уставив Єнох.

— Йому не дозволять.

— А все ж, що це за штука? — запитав Єнох, зробивши кілька кроків у напрямку годинника. — Я ніколи не бачив…

Усі