Читати книгу - "Чаликушу"

Я вже заприязнилася з Юсуфом-ефенді. Мені подобається цей тонкий сумний, хворобливий чоловік. Ніжно розповідає він про щось дібране, а в його голосі вчувається прихований жаль.

Десять днів тому сталася дуже дивна історія.

У нашій школі є стара зала — скоріше, звалище на непотріб. Я зайшла туди вдень, щоб відшукати одну таблицю, але віконниці були причинені і здавалося, що вже вечір. Я озирнулася довкола й побачила в кутку Старий орган. Він був у пилюці. Чомусь солодко й тужно защеміло серце. Щасливі дні мого дитинства минули в співі сумних і врочистих органних мелодій. Я підійшла до органа й розхвилювалася, мов біля забутої могили когось дорогого. Вже не пам’ятала, по що я сюди прийшла і де я. Обережно натиснула ногою на педаль і вдарила однією пучкою по клавішу. Орган тяжко й гірко зітхнув, наче то був зойк враженого серця.

Ах цей зойк!

Вже безтямно я підсунула до органа стілець, сіла й почала тихо-тихо грати свій улюблений гімн.

Линула мелодія, і я помалу забула про все на світі, ніби заснула глибоким сном. Перед моїми очима постали напівтемні коридори нашого пансіону. По них ходять гуртом мої подруги в чорних хвартухах, з коротенькими зачісками.

Не знаю, скільки я грала й чи довго тривав цей сон.

Позаду хтось зітхнув. Здавалося, вітер торкнувся листячка. Я здригнулася й оглянулась. В пітьмі біліло обличчя Юсуфа-ефенді. Він слухав мене, похилившись головою й злігши на поламану шафу. На його обличчі видно було страшну печаль.

Він помітив, що я перестала грати, й сказав:

— Грайте, я прошу…

Я нічого не відповіла, тільки ще нижче схилилася над органом і грала, аж поки на очах мені не висохли сльози. І встала вже, коли відчула, як мені перехоплює від утоми подих.

— У вас незвичайний хист до музики. І на диво вразливе серце, Феріде-ханим… Я приголомшений… Невже дитяча душа може так глибоко відчувати тугу?..

Я відповіла, намагаючись прибрати байдужий вигляд:

— Це релігійні гімни, і, звичайно ж, вони тужні. Сум не в мені, а в них.

Юсуф-ефенді недовірливо похитав головою й промовив:

— Я не якийсь там знавець мистецтва… Та коли треба визначити, де в музиці сила композитора, а де виконавця, не помилюся. Як у голосі співака, так і в пальцях музйки живе тільки йому притаманне хвилювання. Його породжує сум вразливого серця. Чи не дали б ви мені ноти деяких гімнів?

— Ефендім, я грала на слух. А нот не маю.

— Дарма. Якось ви мені програєте ще раз, коли ваша ласка, я, з вашого дозволу, запишу собі в зошит. Я колись придбав собі орган, колись на ньому грав один священик, тепер уже небіжчик… Я не байдужий до музичних інструментів. Орган у мене стоїть у кімнаті. Мені б хотілося грати ваші гімни…

При цій розмові ми вийшли з зали. Прощаючись, Юсуф-ефенді пообіцяв:

— Дещо я написав, коли мене діймала туга… Цієї музики ще ніхто не слухав. Я був упевнений, що вони не зрозуміють того. Для вас я грав би… Ви не відмовите?

Після цього ми ще дужче заприятелювали. Я ще не слухала тієї музики, яку він обіцяв виконати, але думаю, що то буде щось чудове. Мені здається, що коли ця хвора, чутлива людина доторкнеться до дерева — то й тоді почується стогін. Кілька днів тому один вчитель вирішив купити собі уд[75] і приніс показати його Юсуфу-ефенді. Той тільки злегка торкнувся струн, а здається, вразив моє серце.

5 травня

Учора я вчинила злочин і тепер боюся, що все стане відомо. Я знаю, що зробила недобре, але що я мала діяти, коли так веліло мені серце.

У нас учителям випадає чергувати раз на тиждень у школі вночі. Вчора була моя черга. Увечері, коли дівчата готували уроки, ми з Шехназе-ханим обходили класи. В одній кімнаті погано горіло світло, і ми зайшли туди. Муавіне-ханим була дуже бідова жінка й сама заповзялася полагодити газову лампу. Вона підсунула до стіни стільця й почала оглядати її. Саме тоді в клас увійшла стара прибиральниця, підійшла до однієї учениці й подала їй листа.

— Айше! — зупинила стару муавіне-ханим. — Що це в тебе?

— Нічого. Це сторожові залишили для Джеміле-ханим листа.

— Дай сюди. Скільки раз вам нагадувати, що листи, які надходять ученицям, спочатку повинна перечитати я! Яка ти безклепка!

І тут сталося несподіване. Джеміле схопилася й вирвала листа з рук старої.

Шехназе-ханим так само незрушно промовила:

— Джеміле, ходи сюди.

Дівчина й не ворухнулася.

— Я сказала, ходи сюди. Чому ж ти не слухаєш, Джеміле?

У хворобливої, дрібненької Шехназе-ханим був такий владний голос, що навіть я здригнулася. У класі панувала тиша, можна було почути, як летить муха.

Джеміле похилилася головою й підійшла. Це була вродлива дівчина років шістнадцяти. Я вже давно помітила, що вона завжди якась смутна, ніколи її не побачиш серед дівчат, а все саму, — ходить в саду й журиться. Та й на уроках вона сумна й неуважна.

Я розглянула її зблизька й зрозуміла, що дівчина мучиться. Обличчя сполотніло, губи побіліли. Вона раз по раз моргала очима, наче в неї тремтіли повіки.

— Джеміле, дай сюди листа!

Шехназе гнівно тупнула ногою.

— Чого ж ти ждеш?

— Нащо воно вам, ханим-ефенді? Нащо?

В цьому «нащо», в цьому маленькому слові «нащо» чувся такий жалібний протест.

Шехназе-ханим рвучко вхопила руку дівчини, розвела пучки й вирвала листа.

— Ось так, а тепер сідай на місце!

Шехназе-ханим провела очима адресу, і її брови ледь

насупилися. Та вона одразу ж прибрала байдужого вигляду. У класі все ще панувала мовчанка, хоч було помітно, що дівчата схвильовані.

— Лист від брата Джеміле, він служить у Сірії! — промовила Шехназе-ханим. — Але через те що вона не підкорилася мені одразу, листа я поверну тільки завтра.

Дівчата схилилися над книжками. На порозі я крадькома озирнулась. Кілька дівчат повставали біля задньої парти й перешіптувалися. Джеміле ж сиділа, поклавши голову на парту, і її плечі здригалися.

В коридорі я сказала Шехназе-ханим:

— Ви дуже тяжко покарали дівчину. Як їй тільки чекати до ранку? Либонь, страждає тепер…

— Не турбуйся, дочко, — відповіла муавіне-ханим. — Джеміле зрозуміла, що ніколи не прочитає цього листа.

— Чому, муавіне-ханим? Хіба ви не повернете листа, що прийшов від брата?

— Ні.

— Чому?

— Бо це не від брата.

І вона тихо почала розповідати.