Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Почуття нахлинули так гостро, що навіть руки затремтіли.

Мабуть, у Горобчика були схожі спогади, тому що дівчина мовчки притулилася обличчям до мого плеча, і тихенько схлипнула.

З цим треба було щось терміново робити, і я, діставши ножа, полоснув вістрям по пакувальному пластику. Той зненацька легко піддався. Зробив другий надріз навхрест. У прорісі з'явилися ряди банок з однаковими наклейками: усміхнене рило, що тримає в зубах соковиту моркву з красиво розпушеним, зеленим бадиллям. Взявся за одну у верхньому ряду, розхитав і витяг. Прозоре скло нічого не приховувало, а навпаки — навіть трохи збільшувало і без того великі шматки м'яса, що застигли в бурштиновому желе.

Не в змозі стримуватися, зрізав фіксуючу плівку і відкрутив кришку. Брехати не буду, жаданого запаху не відчув, мабуть, тому що тушонка була холодною, але коли в роті опинився шматок м'яса, дивлячись на щасливо сяючі очі, активно жуючої Сашки (Перший шматок, звичайно ж, дістався їй. Раптом зіпсувалося? А у жінок смакові рецептори тонші: те, що чоловік не розжовуючи проковтне, лизнуть і виплюнуть. Жарт…), я відчув те саме відчуття блаженства, що плавно переходить в ейфорію, як у ту мить коли отримав перші золоті монети.

У нас була їжа! Багато їжі! Дуже багато! Неймовірно багато! Адже я ввійшов тільки в одні двері, а їх, враховуючи довжину тунелю, тут не один десяток, якщо не сотня…

Десяток банок відразу було відправлено до інвентарю. Головою я розумів, що це зовсім не обов'язково, але ірраціональний страх вимагав негайного підтвердження, що це все мені не примарилося. А наявність тушонки в інвентарі було найкращим способом перевірити та заспокоїтися. Система не вміла брехати і якщо показувала, що в одній з комірчин з'явилися банки з тушонкою, то вони були матеріальні, а не тільки в уяві.

Щоб не збожеволіти від радості, потрібно було чимось зайнятися. І я почав блукати між стелажами, читаючи таблички на упаковках різного кольору.

Наступною мені підвернулося згущене молоко, і я тут же відправив дві п'ятилітрові банки в інвентар. Потім натрапив на квасолю тушковану з яловичиною. І десяток літрових банок теж посіли своє місце у інвентарі. За ними пішли консервовані сосиски, паштети, шпроти, кілька в томаті... Я блукав від стелажу до стелажу, читав, розкривав упаковку і пхав знайдене в інвентар... Поки не закінчилося місце.

Я жадібно ковтав із дволітрової упаковки ананасовий сік і безглуздо посміхався, навіть не відчуваючи, як рідина стікає по підборідді. Я відчував себе володарем світу. Потрібно тільки зуміти зберегти все в таємниці і вірно цією знахідкою розпорядитися.

— Леоне… Припини… Мені страшно… — голос Горобчика долітав, як крізь вату.

До речі, а ось і перша проблема. Якщо сам я зможу втримати язик за зубами і не проговоритися, то дівчині віри немає. Проговориться, без сумніву. Отже, треба зробити так, щоб вона замовкла назавжди.

Рука потяглася до зброї і... в обличчя вдарив потужний струмінь газованої води. Переді мною стояла Сашка та прицільно поливала із пластикової пляшки. Періодично її збовтуючи.

— Пфе… Тьху… Припини! Тьху... Ти що, з глузду з'їхала?

— Я — ні, а ти?

Сашка кинула спорожнілу сулію і почала відкручувати кришечку на наступній.

— Годі, годі… — виставив руки, і з подивом помітив, що праву обтяжує моргенштерн. — Ні фіга собі…

— От і я про це ж, — пробурчала Сашка. Голос звучав буденно, але в очах дівчини все ще плескався переляк. — Спершу ти просто бігав від полиці до полиці, а потім дивлюся, очі зовсім скляні стали. От і вирішила, що краще випередити… Ти не гніваєшся?

— Молодець, — щиро похвалив я Сашку. З жахом згадавши останні думки. — Все правильно зробила. І надалі так само роби, як раптом… Ну, ти зрозуміла.

Дівчина серйозно кивнула, зробила крок ближче і боязко доторкнулася.

— А ти вже все? Отямився?

— Так. А що?

— Тоді сховай зброю. Я знаю, що ти ніколи не завдаси мені шкоди, але якось незатишно.

Почервонівши і радіючи, що в напівтемряві це непомітно, я квапливо сунув моргенштерн в інвентар і тільки очима закліпав, дивлячись на цю філію основного складу. Це ж коли я встиг сюди стільки всього напхати? А головне, навіщо? Хоча… нехай буде. Тепер я маю що запропонувати Возгену в обмін на інформацію. Це не щурячі тушки чи собаче м'ясо. За такі скарби він мені будь-яку, найстрашнішу родинну таємницю відкриє. І ще вважатиме, що я переплатив.

— Лео, а, Лео… — бачачи, що я прийшов до тями, Сашка зайнялася улюбленою справою жінок: розпитуваннями. — Що це?

— Склад.

— Чий?

— Гарне запитання… Самому цікаво.

— Я не про це, — надула губки дівчина. — Хто сюди все це сховав. Навіщо? Коли?

— Судячи з дат на етикетках ще до вторгнення. Навіщо? Я так розумію, на випадок війни.

— Хтось заздалегідь знав про вторгнення? — недовірливо перепитала Сашка.

— Ні. Вся історія людства — це безкінечна низка воєн усіх і з усіма. Не було жодного року, щоб хтось із кимось не воював. В основному, це були локальні війни, що зачіпали всього пару-трійку держав. Але траплялися конфлікти й серйозніші. Як мінімум тричі одна половина глобусу воювала з іншого. І перемагав не той, хто був сміливіший, а хто встиг краще підготуватися. Тому що глобальні війни — це не перестрілки, бомбардування та атаки з криком «Ура», а протистояння економік.