Читати книгу - "Жінка у вікні"

І я відповідаю.

75

Слова зависають у повітрі, хитаються в ньому, ніби клуби диму.

За плечима Литтла я бачу Алістера та Ітана із широко розплющеними очима; я бачу Девіда, у якого відвисла щелепа. Нореллі чомусь опускає погляд долу.

— Докторко Фокс?

Литтл. Я фокусуюся на ньому через кухонний острів, на його обличчі, залитому яскравим денним світлом.

— Анно, — каже він.

Не рухаюсь, не можу поворухнутись.

Він вдихає, затамовує подих. Виштовхує із себе:

— Доктор Філдінґ розповів мені вашу історію.

Я склепляю очі. Усе, що я бачу, — це темрява. Усе, що чую, — це голос Литтла.

— Він сказав, що поліцейський штату знайшов вас в урвищі.

Так. Я пам’ятаю його голос, той глибокий крик, що спустився по гладіні гори.

— І на той час ви вже провели там дві ночі. Під час снігової бурі. Посеред зими.

Тридцять три години від моменту, коли ми вилетіли з дороги, до моменту, коли з’явився гелікоптер, розкручуючи своїми лопатями в нас над головами, ніби у водоверті.

— Він сказав, що Олівія була ще жива, коли вони до вас спустилися.

«Матусю», — прошепотіла вона, коли вони поклали її на носилки, закутали її маленьке тільце в ковдру.

— Але ваш чоловік вже помер.

Ні, він не помер. Він був там, зі мною, навіть дуже зі мною, занадто зі мною, доки його тіло охолоджувалось у снігу. «Внутрішня травма, — сказали вони мені, — і мороз. Ви б не змогли нічого вдіяти».

Я стільки всього могла б вдіяти.

— Тут і почалися ваші проблеми. Проблеми з виходом на вулицю. Посттравматичний стрес. Що я… тобто, мені важко собі уявити.

Господи, як я зіщулювалася під флуоресцентними лампами лікарні; як я панікувала у поліцейській машині. Як я зомлівала ті перші рази, коли виходила з дому, вперше, і вдруге, і ще двічі, доки нарешті я не затягла себе назад у дім.

І позамикала двері.

І позачиняла вікна.

І поклялася, що ховатимусь тут.

— Вам потрібно було якесь безпечне місце. Я розумію. Вони знайшли вас напівзамерзлою. Ви пройшли крізь пекло.

Нігтями я здавлюю собі долоні.

— Доктор Філдінґ сказав, що інколи ви… чуєте їх.

Я сильніше стискаю очі, заглиблюю їх у ще більшу темряву. «Це не… розумієте, вони — не галюцинації, — говорила я йому. — Я просто вдаю, що вони тут, зі мною, час від часу. Як захисний механізм. Я знаю, що погано зачасто з ними отак контактувати».

— Й інколи відповідаєте.

Відчуваю сонячні промені в себе на шиї. «Було б краще, якби ви не зловживали участю в таких розмовах, — попередив він мене. — Нам би не хотілося, щоб ви надто до цього призвичаювались».

— Розумієте, я був трохи здивований, адже, судячи з того, що ви говорили, звучало так, ніби вони десь в іншому місці. — Я не відзначаю, що технічно це правда. У мені не залишилося сил боротись. Я порожня, як пляшка.

— Ви сказали мені, що живете окремо. Що ваша донька з вашим чоловіком. — Ще одна технічна деталь. Я така змучена.

— Мені ви так само казали. — Я розплющую очі. Світло тепер заливає кімнату, просочує тіні. Їх п’ятеро, стоять переді мною, ніби шахові фігури. Я дивлюся на Алістера.

— Ви сказали мені, що вони живуть десь в іншому місці, — каже він, відкопилюючи губу. Схоже, що йому гидко. Я так не казала, звісно, — я ніколи не говорила, що вони десь живуть. Я обережна. Та це вже не має значення. Нічого вже не має значення.

Литтл тягнеться через острів, накриває мою долоню своєю.

— Я думаю, що весь цей час був для вас пеклом. Я думаю, що ви справді вірите в те, що бачилися з цією жінкою, так само, як і вірите в те, що розмовляєте з Олівією та Едом. — Коротка пауза перед останнім словом, ніби він не впевнений, як правильно звати Еда, хоча, можливо, він так стримувався. Я зазираю йому в очі. Бездонні.

— Але те, про що ви тут думаєте, воно несправжнє, — каже він своїм м’яким, як снігова пороша, голосом. — І я хочу, щоб ви позбулися цієї ідеї.

Я ловлю себе на тому, що киваю. Тому що він має рацію. Я зайшла надто далеко. «Це мусить припинитися», — казав Алістер.

— Ви знаєте, що у вас є люди, які за вас турбуються. — Рука Литтла стискає мої пальці. Хрустять кісточки. — Доктор Філдінґ. І ваша фізіотерапевтка. — І? Хочеться сказати мені. І? — І… — на мить моє серце підстрибує; хто ще про мене турбується? — Вони хочуть вам допомогти.

Я опускаю очі, дивлюся на свою долоню, загорнуту в його. Вивчаю поглядом матове золото його обручки. Розглядаю свою.

Стало ще тихіше.

— Доктор казав… він сказав мені, що ліки, які ви приймаєте, можуть спричинити галюцинації.

І депресію. І безсоння. І самозаймання. Але це не галюцинації. Це…

— І, можливо, для вас це не проблема. Знаю, для мене це б не було проблемою.

Втручається Нореллі.

— Джейн Расселл…

Але Литтл підіймає іншу руку, не відвертаючи свого погляду від мене, і Нореллі замовкає.

— Вона не самозванка, — каже він. — Жінка у двісті сьомому. Вона та, за кого себе видає. — Я не питаю, звідки вони знають. Мене це вже не хвилює. Дуже, дуже змучена. — І ця жінка, яку ви кажете, що зустріли… Я думаю, що цього… не було.

На свій власний подив, я відчуваю, що знову киваю. Але, як тоді…

От тільки він мене вже випереджає:

— Ви кажете, що вона допомогла вам зайти в дім. Але, можливо, то були ви самі. Можливо вам… не знаю… наснилося.

«Якщо мені сняться сни, коли я не сплю…»[250]. Де я це чула?

І я уявляю собі цю картину, ніби в кіно, кольоровому кіно: я волочу своє тіло з ґанку, видираюся тими передніми сходами. Затягую себе в передпокій, в будинок. Я майже згадую це.

— І ви казали, що вона була тут, грала з вами у шахи, малювала малюнки. Але знову ж таки…

Так, знову ж таки. О Боже. Знову ж таки, я бачу все це перед собою: пляшки; баночки з ліками; пішаки, королеви, наступ двобарвних армій — мої руки над шаховою дошкою літають, ніби гелікоптери. Мої вимазані чорнилом пальці, між якими