укриттям з тополь, почав експериментувати. Ця річ виявилася абсолютно непридатною для користування. Чи то через особливий баланс, своєрідним чином відцентровану вагу, до якої треба пристосуватися, чи, може, для удару потрібна була виняткова сила — не знаю, але в дім я повернувся розчарований у своїх атлетичних здібностях. Я виглядав як недосвідчена людина, що вперше тримає в руках молот. Ударивши обухом, я отримав таку ж сильну віддачу, й мене добряче відкинуло назад, а сокира спокійнісінько впала на землю. Наступного разу я, за нагоди, повторив експеримент, заручившись допомогою найкращого місцевого лісоруба, але чоловік, який протягом останніх сорока років не випускав із рук сокири, нічого не міг вдіяти із кам'яним знаряддям і щоразу безглуздо промахувався. Одне слово, якби це все не було таким абсурдніш, я б сказав, що за минулі чотири тисячі років ніхто б на світі не зміг завдати смертельного удару знаряддям, яким, поза сумнівом, убили старого чоловіка». Можете уявити, якою особливою ця новина стала для мене. Пізніше, почувши історію до кінця, я дізнався, що бідолашний старий чоловік розказував усілякі небилиці про те, що можна побачити вночі на дикому пагорбі, при цьому натякаючи на нечувані дива, а потім, одного ранку, його знайшли на тому ж самому пагорбі. Я радів як ніколи, бо відчував, що пора здогадок і припущень вже минула. Але наступний крок був дуже важливіш. Протягом багатьох років я володів надзвичайною кам'яною печаткою — це був шматок матового чорного каменя завдовжки два дюйми від ручки до самої печатки, що мала форму шестикутника діаметром дюйм із чвертю. Ця печатка скидалася на збільшений старомодний товкачик для набивання в люльку тютюну. Мені її прислала одна варта довіри особа зі Сходу, вказавши у листі, що печатку було знайдено недалеко від того місця, де колись стояв Вавилон. Але символи, викарбувані на печатці, були для мене незбагненною загадкою. Хоч вони й були схожі на клинопис, все ж в очі одразу впадали разючі відмінності, а всі спроби прочитати напис з надією, що до нього можна застосувати правила розшифровування клиноподібного письма, не увінчалися успіхом. Нерозв'язність цієї загадки зачіпала мою професійну гордість, і у вільний від роботи час я витягав з шафи Чорну Печатку, уважно й наполегливо вивчаючи її до такої міри, що в моїй пам'яті закарбувалася кожна риска з напису, який я з легкістю міг відтворити без найменшої помилки. А тепер уявіть моє здивування, коли одного дня я отримав від свого приятеля із заходу Англії листа і вкладення, яке мене буквально приголомшило. На великому шматку паперу я побачив ті самі, без жодних змін, акуратно скопійовані символи з Чорної Печатки і коментар мого приятеля: Напис виявлено на вапняковій брилі на пагорбі Ґрей Гіллс, що у Монмутширі. Нанесений червоноземом, і з'явився він там відносно недавно. Я взявся читати листа, в якому мій приятель писав: «Надсилаю вам у вкладенні напис з усіма уточненнями. Вівчар, що проходив біля скелі минулого тижня, присягається, що тоді на ній не було жодних знаків. Символи на скелі, наскільки я зрозумів, нанесені червоноземом, заввишки вони близько дюйма. Як на мене, вони скидаються на добряче видозмінений клинопис, але це, звісно, неможливо. Це або якась фальшивка, або карлючки циган, яких у цьому дикому селищі хоч греблю гати. Як вам відомо, у них є багато знаків, якими вони послуговуються у спілкуванні один з одним. Два дні тому я сам був біля тої брили у зв'язку з доволі неприємною подією, що там трапилася».
Як ви зрозуміли, я одразу ж сів писати відповідь своєму приятелеві, щоб подякувати йому за копію напису, і поміж іншим запитав у нього про той нещасний випадок, про який він згадував у своєму листі. Якщо коротко, то жінка на прізвище Кредок, яка за день перед тим втратила свого чоловіка, пішла повідомити сумну новину своїй двоюрідній сестрі, яка жила за п'ять міть від неї. Вона пішла найкоротшим шляхом, що пролягав через Ґрей Гіллс. Місіс Кредок, яка на той час була ще молодою жінкою, так і не дійшла до будинку своєї родички. Пізніше того ж вечора фермер, який недорахувався кількох своїх овець, що, скоріш за все, відбилися від отари, шукав їх на пагорбі Ґрей Гіллс з ліхтарем у руках та своїм собакою. Його увагу привернув звук, схожий, за його словами, на скорботне, жалібне завивання. Він пішов на звук і побачив бідолашну місіс Кредок, що сиділа, згорбившись, біля брили. Вона похитувалася з боку в бік і голосила так, що серце кров'ю обливалося, — тому чоловікові несила було це слухати. Він відвів нещасну додому, де за нею наглядала її сусідка. Всю ніч жінка лила гіркі сльози й голосила, і в її завиваннях вчувалися якісь незрозумілі слова, а коли прийшов лікар, то сказав, що вона збожеволіла. Місіс Кредок тиждень не підводилася з ліжка, то завиваючи, як загублена й проклята на віки вічні душа, то лежачи нерухомо, неначе у безтямі. Здавалося, що горе, яке вона переживала, втративши свого чоловіка, відібрало у неї здоровий глузд, і певний час лікар немає певності в тому, що вона житиме. Зайве казати, наскільки глибоко вразила мене ця історія, тож я попросив свого приятеля час від часу повідомляти мені про всі деталі тієї історії. Таким чином я дізнався, що десь за півтора місяця жінка потроху оклигала, а ще через кілька місяців — народила сина, якого назвала Джарвісом, але який, на жаль, вдався слабким на розум. Це те, що було відомо селянам. Для мене ж, який знемагав від самої лише думки про страшні діяння, що, поза сумнівом, чинилися в тій місцевості, це були тільки припущення, але я мав необережність поділитися ними з деякими своїми друзями-науковцями. Тієї самої миті, коли слова злетіли з моїх вуст, я гірко пошкодував про сказане, відкривши найбільшу таємницю свого життя, але з великим полегшенням упереміш з обуренням я зрозумів, що дарма боявся, тому що мої друзі сміялися мені в обличчя, маючи мене за божевільного. Я страшенно лютував, але в глибині душі втішався, почуваючись у безпеці поміж дурнів, відкрившись яким, я наче поділився знаннями з піском пустелі.
Утім, знаючи тепер так багато, я вирішив, що потрібно йти до кінця, і тому доклав усіх зусиль, щоб розшифрувати напис на Чорній Печатці. Багато років поспіль ця загадка була єдиним об'єктом моїх роздумів на дозвіллі, тому що більшу частину часу я, звісно ж, присвячував іншій роботі й лише зрідка міг викроїти тиждень на
