Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

полем у напрямку зеленої округлої купини, і більше її ніхто ніколи не бачив. Побутують також історії про бідолашних матерів, які залишали своє немовля, що мирно спало, за наглухо зачиненими дверима, а повернувшись, знаходили на місці пухкенького рожевощокого саксонця худюще створіння зі шкірою землистого кольору та чорними пронизливими очима — дитя геть іншої раси. Проте є ще страшніші міфи про відьом та чарівників, зловісні шабаші та демонів, що злягалися з людськими доньками. Ми перетворили страшний «маленький народець» на доброзичливих, хоч і дивакуватих ельфів, і достоту так само втілили зловісне безумство відьми в образі старої жінки на мітлі в компанії кумедного чорного кота. Ще давні греки називали злих фурій добродійками, що стало прикладом для північних народів. Я грунтовно вивчав це питання, врізаючи дорогоцінні години від нагальнішої роботи й запитуючи себе: якщо ці перекази — правда, то хто були ті демони, що збиралися на шабаш? Звісно ж, я відкинув середньовічну гіпотезу про надприродне і дійшов висновку, що феї та дияволи були одного і того ж походження. Поза сумнівом, стародавні готичні казки страшенно перебільшені та спотворені, а проте я вірив, що під усіма цими вигадками приховується чорне підгрунтя правди. Та я вагався щодо так званих див. Хоч я і сумнівався в тому, що останніми десятиліттями відбувся бодай один спіритичний сеанс, який би виявився правдивим, однак я не міг категорично заперечувати, що людська плоть може іноді, нехай навіть в одному випадку з десяти мільйонів, бути покровом сил, які видаються нам чарівними, сил, що перебувають десь на небесах, не готові звідти спуститися чи допустити до себе людей, бо вони самі колись втекли з глибин буття. Проста амеба чи равлик мають можливості, якими не володіємо ми. Я думав, що теорія перетворення зможе багато чого пояснити, навіть те, що, схоже, зовсім не піддається поясненню. У мене склався свій погляд на ці речі. Я мав вагомі підстави вірити, що левова частка давніх та неспотворених переказів про так званих фей — чистісінька правда. Я вважав, що надприродне в них можна було пояснити тим, що народ, який випав з великого ланцюга еволюції, міг зберегти, з метою подальшого вживання, певні здібності, що видаються нам цілком дивовижними. Так у мене в голові зародилась теорія, якій, схоже, звідусіль надходили підтвердження й докази: з археологічних знахідок, розкопаних у курганах, з місцевої газети, що повідомляла про зустріч антикварів у селі, та різноманітної літератури. З-поміж усього іншого, пригадую, мене вразили слова Гомера про «людей з чітким мовленням», так ніби він знав або чув щось про людей, чиє мовлення так різало слух, що його навряд чи можна було назвати виразніш чи зрозумілим. Свою гіпотезу про народ, що сильно відстав у своєму розвиткові від решти, я доповнив припущенням, що такі люди розмовляють говіркою, звуки якої дуже нагадують ті, що їх видають дикі звірі.

Таким було моє переконання, і я радів, що воно в жодному разі не було далеким від істини, аж раптом одного дня в одній місцевій газеті випадково натрапив на допис, що привернув мою увагу. То був короткий виклад якоїсь звичайної сільської драми. В селі за невідомих обставин зникла юна дівчина, і злі язики розпустили про неї погані плітки. Втім, я читав поміж рядків: увесь цей скандал був роздутий для того, аби бодай якось пояснити явища, які неможливо витлумачити в інший спосіб. Втеча до Лондона чи Ліверпуля або самогубство (лежить собі з каменем на шиї десь на дні лісового озера) чи, можливо, вбивство — такими були здогади сусідів дівчини. І поки я без особливого зацікавлення читав ту газетну замітку, мені раптом сяйнуло: а що, як ці потайні і страшні жителі пагорбів усе ще існують, усе ще полюють в диких хащах та на голих пагорбах, час від часу оживляючи зло готичних легенд, таких же вічних, як міфи урало-алтайських племен чи іспанських басків. Отож я сидів, мов струмом вражений. Я різко вдихнув, ухопившись обома руками за бильця крісла у нападі страху й водночас бурхливої радості. Таке міг би відчути один з моїх confrères[52], що займається вивченням природничих наук, якби він, блукаючи тихим лісом, раптом побачив слизького й огидного іхтіозавра — прототипа легенд про страшного змія, якого вбив відважний лицар, чи птеродактиля, що затулив своїми крилами сонце, якого в переказах іменують драконом. Ta оскільки я рішуче прагнув до нових знань, думка про таке відкриття викликала в мене шалену радість, і я вирізав з газети той допис і поклав його до шухляди свого старого письмового стола, вирішивши, що він стане першим експонатом надважливої колекції. Того вечора я довго сидів, розмірковуючи, до чого мене можуть привести мої пошуки, сподіваючись, що здоровий глузд не остудить мого запалу. Втім, глянувши на цю історію тверезим і неупередженим поглядом, я зрозумів, що підгрунтя моїх гіпотез доволі хистке — правда могла виявитися на боці місцевих жителів. Тому я з деякими осторогами почав дивитися на цю ситуацію. Все ж звідтоді я не втрачав пильності й тішив себе думкою, що сам стояв на варті, тимчасом як юрма мислителів та дослідників байдуже стояли осторонь, пропускаючи повз увагу виняткові факти.

Минуло кілька років, перш ніж мені вдалося поповнити вміст шухляди. Насправді друга знахідка була точнісінько така ж сама, як і перша, з тією лиш різницею, що події розгорталися в іншій, більш віддаленій місцевості. Зрештою, це вже було щось, адже цього разу, як і попереднього, трагедія сталася у безлюдному пустельному краї, і таким чином моя теорія знаходила підтвердження. Але третій випадок мав для мене вирішальне значення: знову, далеко від ходжених доріг, поміж пагорбів, було знайдено тіло чоловіка, а також знаряддя вбивства, що валялося поряд. Це також стало поживою для пліток, тому що смертельна зброя виявилася примітивною кам'яною сокирою, прикріпленою висушеною жилою до дерев'яного руків'я. Люди вдавалися до найбезглуздіших та найбільш неймовірних припущень, проте мене неабияк тішило, що навіть найбожевільніші домисли були далекими від істини, і я вирішив написати листа місцевому лікарю, що допомагав у розслідуванні справи. Він, доволі проникливий чоловік, був украй розгублений. «Про такі речі не варто говорити у провінції, — відповів він мені, — але, правду кажучи, професоре Ґреґґ, тут вочевидь криється якась страшна таємниця. Мені передали для вивчення ту кам'яну сокиру, тож я захотів випробувати її. Одного недільного вечора, коли вдома не було ні рідних, ні прислуги, я вийшов з нею на задній двір і там, за щільним