Читати книгу - "Білявки все ще не помирають наодинці, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

   - Бачу, - сказала Феофанія, - ти скоро напишеш філософську книгу щодо релігій, але мене цікавить земне. Якщо ти не дуже то і віриш у католицизм, чому ти наполягаєш на вінчанні.

    - Я не наполягаю, а лише пропоную. Може, це звучить по-дурному, але шлюб це - не походи ресторанами, чи дарування квітів, це – важка робота. Комусь щось завжди не подобається, тож треба знаходити компроміс. І я зараз кажу про справжній компроміс, а не той, коли одна сторона завжди обмежує себе, а іншій – все дозволено. Ось, ти не любиш рис, окрім, як у суші. Тож, на вечерю ми замовимо суші, або тобі - піцу, а я з’їм плов. Або ми клеїтимемо нові шпалери. Ти можеш заждати блакитних, а я жовтих…

   - Я не проти жовтих, - сказала Фані.

   - А ще ти мене перебиватимеш і мене це - страшенно дратуватиме…

   - А ти мені наказуватимеш, яке морозиво їсти, - вставила дівчина.

   - Але допоки ми поважатимемо інтереси один одного і залишатимемося самими собою, а ще робитимемо все разом, то у нас буде шанс.

    - Я вже зрозуміла, що ти вважаєш, що шлюб це – не легка прогулянка. І я цілком із тобою погоджуюся. Якщо люди цінують свої стосунки, то вони будуть над ними важко працювати. Але, я все ще не розумію, чому ти хочеш вінчання.

     - Бо, - зітхнув наречений, - мені це здається правильним. Не питай, це - на рівні відчуттів. Я просто відчуваю, що реєстрація шлюбу в РАЦС, це все одно, що просто цивільний шлюб. Хоча, тут тітка Квітка, може й права, у тебе з’являться права на моє майно. Але мені здається, якщо наш шлюб зафіксує церква, то це дійсно якесь таїнство, а не простий папірець. Хоча, маю визнати, десь в глибині душі, мені, мабуть, хочеться прив’язати тебе до себе. Хочеться, щоб ти заради мене стрибнула із заплющеними очима у безодню, пожертвувала всім.

    - Пожертвувала? – Здивувалася дівчина. – Але я ж нічим не жертвую.

    - Ну, - обережно сказав хлопець, - ти можеш зустріти когось кращого через декілька років, але ти не зможеш бути із ним разом.

     Фані якось не вірилося, що вона зустріне когось кращого. Але вона цю думку не озвучила. Натомість, їй стало здаватися, що Павло почувався досить нещасним і самотнім, достоту, як вона сама, допоки не зустрілася із ним.

    - Але, - пустила пробну думку-кулю дівчина, - ти теж багато чим жертвуєш, якщо погодишся на вінчання. Раптом, за десять років ти до нестями закохаєшся у якусь брюнетку?

    - Я думаю, - відповів наречений, - що я – однолюб. Але, оскільки я тебе кохаю, то не наполягатиму на  вінчанні, чи може навіть на шлюбі взагалі. Подумай. В наш час бути однолюбом – рідкість, але навряд я тебе розлюблю. Хіба що, ти почнеш пити та кидатися у мене столовими ножами, а може просто ножами. Або почнеш підкладати мені у ліжко жаб. Одну-дві я ще переживу, але спати постійно у ліжку, що повне жаб, я не зможу. Але тут би і святий розізлився.

     - Мабуть, - задумливо сказала Фані, - я теж – однолюб. Єдине не розумію, чому я закохалася у тебе.

   - Якщо ти однолюб, - зітхнув хлопець, - то ти досі кохаєш того свого Едіка. Чорти б його взяли!

    - Точно! – Заявила наречена. – Я - непостійна! Я зараз якраз закохалася в такого собі Йоріка.

     - І що ви робите? – Запитала тітка Купер, ввалюючись до вітальні і заважаючи Фані та Павлу цілуватися.

     - Ви вже оглянули сусідську квартиру? – Запитав наречений.

    - Що ви вирішили? – Запитав пан Кестрел.

    - Фані вирішить у четвер. Я не хочу її підганяти.

    - Як скажете, - сказав пан Кестрел. – Мені головне, щоб моя родина була щаслива.

   Тітонька Квітка розвинула бурну діяльність. Вона заявила, що Фані потрібен новий гардероб. Дівчина пручалася, але тітка-тиран сказала, що це - її подарунок на весілля і вона не хоче, щоб дружина її любого племінника-онука була вдягнена, наче якась жебрачка (і це при тому, що попередня частина одягу, яку пані Купер придбала для Фані, вартувала цілий статок!).

     Тож, Павло відвіз їх до місця, де мешкали: вишукані сукні, запаморочливі костюми, сексуальні шорти, спідниці та топи, зваблива білизна, тощо, тощо.

    Сам наречений поїхав владнати декілька справ, серед яких була - оренда джипу. Тітонька Квітка сказала, що це – ганьба везти молоду дружину у старому ДЕУ. Зрештою, Павло і сам так думав. Щоправда, він не був певний, чи буде у нього завтра дружина, чи здоровий глузд таки переможе в голові у Фані.

    Фані приміряла рожеву сукню, коли зателефонувала мама. Дівчина повідомила, що зараз із пані Купер у крамниці, але про ймовірне вінчання промовчала.

     - Ти не хочеш їй сказати? – Запитала тітка Квітка.

     - Ви мене не розумієте, - сказала Фані. – Ви – сильна особистість. А я - слабка. Я все своє життя прожила так, як хотіли мої батьки. І лише зараз намагаюся жити, як хочу я. А якщо я скажу мамі, вона одразу ж примчить до Києва, і я знову втоплюся в бухгалтерських документах, заради батьків. А потім, залишуся старою панною, навіть без домашнього улюбленця, бо в орендованих квартирах заборонено тримати тварин, чи птахів. Але все це - фігня, порівняно із тим, що я не бачитиму Павла.