Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Він вийшов за нею з кімнати до передніх дверей.

— У тебе небагатий вибір. Як ти годуватимеш себе? Де житимеш?

Коли вона вийшла на вулицю, він крикнув:

— Сьогодні вони були чемними з тобою, але наступного разу тобі так не пощастить.

На її полегшення, Ебен не пішов за нею. Ніч ставала дедалі холоднішою, і Роза тремтіла, повертаючись до провулку Фішері. Вулиці були пустельними, і невидимі пальці вітру жбурляли сніг, який крутився й покривався зморшками під її ногами. Раптом вона зупинилася і обернулась. Вона щойно почула кроки? Дівчина вдивлялася у гостру імлу, але нікого не побачила позаду. Не проходити біля Меггі, не сьогодні. Вони можуть стежити за тобою. Прискоривши крок, йшла до провулку Фішері, прагнучи сховатися від вітру. Якою ж дурною вона була, що дозволила Ебену виманити її з відносного затишку її житла, яким би жалюгідним воно не було. Бідолашний Тупий Біллі був кращою людиною, кращим другом, яким Ебен ніколи б не зміг стати.

Роза занурилась у лабіринт південного Бостона. Холод прогнав усіх розсудливих людей з вулиць. Проходячи повз таверну, дівчина почула галас людей, які зібралися всередині, щоб сховатися від холоду. Крізь спітнілі вікна вона бачила їхні силуети на тлі вогнища. Вона ще трималася, але йшла, стурбована тим, щоб старий Портеус зі своєю донькою не замкнули двері. Навіть жалюгідна купка соломи, клаптик підлоги серед немитих тіл видавалися розкішшю цієї ночі, і вона не мала так просто від них відмовлятися. Звуки таверни залишилися позаду, і Роза чула лише свист вітру вузькими проходами та звук власного дихання. Провулок Фішері був уже за наступним рогом, і вона, мов кінь, який бачить стайню і знає, що житло попереду, прискорила крок і мало не послизнулася на бруківці. Дівчина втрималася, схопившись за стіну, і почула шум.

Це було хрипіння чоловіка, який прочищає горло.

Повільно вона підійшла до рогу будинку і визирнула з-за нього у провулок Фішері. Спочатку все, що вона побачила, були тіні і слабке світло свічок у вікні. Потім чоловічий силует з’явився з-під укриття ґанку. Він крокував провулком, плескаючи себе по плечах, щоб не замерзнути. Знову прочистивши горло, він плюнув на бруківку, потім повернувся до ґанку і розчинився в пітьмі.

Роза тихо відійшла від рогу і подумала, що, можливо, чоловік забагато випив. Можливо, він скоро піде додому.

А можливо, він чатує на мене.

Вона чекала, її серце калатало, минали хвилини, її спідниця тріпотіла на вітрі. Знову вона почула його кашель і плювок, а потім стукіт у двері й голос Портеуса:

— Я вам уже казав: вона навряд чи прийде сьогодні. — Коли з’явиться, одразу скажіть мені. Не зволікайте.

— Я ж запевнив, що скажу.

— Тоді отримаєте свою винагороду. Лише тоді.

— Я все зроблю, — сказав Портеус, після чого грюкнули двері.

Роза швидко нахилилась і пірнула у прохід між будинками. З темряви вона спостерігала, як чоловік поспішав геть із провулку Фішері й пройшов просто поруч із нею. Вона не роздивилася його обличчя, але побачила масивний силует і чула важке дихання на холоді. Дівчина почекала доволі довго, щоб він відійшов подалі, й аж тоді вийшла зі своєї схованки.

Тепер я не маю навіть жалюгідної купки соломи, куди можна було б повернутися.

Роза стояла і тремтіла на дорозі, розгублено дивилася у пітьму, де щойно розчинився чоловік. Вона повернулася і пішла у інший бік.

21

Тепер дорога була знайомою для Джулії. Та сама поїздка на північ, той самий пором, навіть такий само щільний туман приховував краєвиди на шляху до Айлсборо. Хоча цього разу вона підготувалася до вологої погоди і була вдягнена у светр і джинси. І тягнула невелику дорожню валізу ґрунтовою дорогою до Стоунгерста. Коли нечіткі обриси будинку проявилися крізь імлу, вона пережила дивне відчуття, що це гостинний дім. Дивне, беручи до уваги її останній візит, коли вона познайомилася з дратівливим Генрі. Але тоді були і теплі моменти також. Наприклад, коли, захмеліла від вина, вона дивилася на його похмуре старече обличчя і думала: яким би примхливим не був Генрі, він — пряма і настільки щира людина, що я можу, не замислюючись, вірити кожному слову, яке виходить з його вуст.

Вона затягла свою валізу на ґанок і постукала у двері. Цього разу Джулія вирішила бути терплячою і дочекатися, доки відчиняться двері. За кілька хвилин Генрі все ще не відчиняв, і вона спробувала сама. Двері виявилися незамкненими. Зазирнувши досередини, Джулія гукнула:

— Генрі?

Вона занесла свою валізу до будинку і крикнула нагору: — Генрі, я приїхала.

Але відповіді не почула.

Джулія увійшла до бібліотеки, де у вікна, що виходили на море, зазирало похмуре світло чергового туманного дня. Вона побачила папери, розкидані по столу, і її першою думкою було: Генрі, який безлад ти тут учинив! Потім жінка зауважила ціпок, який валявся на підлозі, та дві худі ноги, що визирали з-за купи коробок.

«Генрі!»

Він лежав на боці, його штани просякли сечею. У паніці вона перевернула чоловіка на спину й нахилилася ближче, щоб перевірити, чи він дихає.

Чоловік розплющив очі. І прошепотів:

— Я знав, що ви приїдете.

— Я вважаю, що у нього аритмія, — сказав доктор Джарвіс. — Я не знайшов жодних ознак серцевого нападу, а його ЕКГ зараз цілком у нормі.

— Зараз?

— Це проблема аритмії. Вона може виникати та зникати без попередження. Саме тому я б хотів залишити його під наглядом на найближчі двадцять чотири години, щоб ми змогли простежити за роботою його серця, — Джарвіс поглянув через палату на закриту ширму, яка приховувала лікарняне ліжко Генрі, і сказав тихіше. — Але нам буде важко переконати його залишитися на такий термін. І тут ви нам станете у пригоді, міс Гемілл.

— Я? Але я лише його гостя. Вам треба поговорити з його родиною.

— Я вже зв’язався з ними. Його внучатий