Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Куди ж йому подітися? Пором уже не ходить.

— Ха, ви думаєте, це може зупинити Генрі? Він щойно хотів телефонувати якомусь приятелеві з човном, щоб той відвіз його додому.

— Ви кажете так, наче добре його знаєте.

— Увесь медичний персонал знає Генрі Пейджа. Я єдиний лікар, від послуг якого він досі не відмовився, — Джарвіс зітхнув і згорнув історію хвороби. — Але я можу втратити цей унікальний статус.

Джулія провела поглядом доктора Джарвіса і подумала: «Коли це я підписалася на таке? Схоже, це був тягар, який я взяла на себе, коли знайшла Генрі, що лежав на підлозі бібліотеки».

Це вона викликала швидку та супроводжувала його на поромі до материка. Останні чотири години просиділа у медичному центрі Пенобскот Бей в очікуванні лікарів і медсестр, які завершували обстеження. Тепер, о дев’ятій вечора, вона була голодна і не мала місця для ночівлі, окрім дивана в залі очікування.

Крізь закриту ширму долинув незадоволений голос Генрі:

— Доктор Джарвіс сказав вам, що у мене не було серцевого нападу. То чому я ще тут?

— Містере Пейдж, вам не слід від’єднувати цей датчик.

— Де вона? Де молода жінка, що була зі мною?

— Можливо, вона тимчасово вийшла.

Джулія зробила глибокий вдих і пішла до його ліжка.

— Я ще тут, Генрі, — сказала вона, зазираючи за ширму.

— Заберіть мене додому, Джуліє.

— Ви ж знаєте, я не можу.

— Чому ні? Що вам заважає?

— По-перше — пором. Він припиняє курсувати о п’ятій.

— Подзвоніть моєму приятелеві Варту у Лінкольнвілл. Він має човен з радаром і зможе відвезти нас через туман.

— Ні, я не буду цього робити. Я відмовляюся.

— Ви відмовляєтесь?

— Так. І вам не вдасться мене переконати.

Він розглядав її якусь мить.

— Що ж, — образився старий, — можливо, хтось буде сміливіший.

— Ваш внучатий племінник уже в дорозі. Він прибуде сюди після опівночі.

— Можливо, він зробить те, що я хочу.

— Якщо йому є до вас діло, то він відмовиться.

— А чому ви відмовляєтеся?

— Бо мрець навряд чи допоможе мені розібратися з тими коробками.

— Джуліє?

Вона зітхнула.

— Так, Генрі.

— Вам сподобається мій внучатий племінник.

Крізь закриту ширму Джулія почула, як лікар радився з медсестрою. Вона підвелась і потерла заспані очі. Жінка задрімала на стільці поруч із ліжком Генрі, і роман у м’якій обкладинці, який вона читала, упав на підлогу. Джулія підняла книжку і поглянула на старого. Він принаймні спав зручно.

— Це остання ЕКГ? — спитав чоловік.

— Так. Доктор Джарвіс сказав, що вони всі були в нормі.

— Ви не бачили аритмію на моніторі?

— Ще ні.

Почувся шурхіт паперу.

— Аналіз крові в нормі. Ой, ні. Беру свої слова назад. Його печінкові ферменти дещо зависокі. Певно, знову зазирав до винного погреба.

— Вам ще щось потрібно, докторе Пейдж?

— Хіба що подвійну порцію скотча.

Медсестра засміялася.

— Нарешті моє чергування скінчилося. Нехай щастить! З ним вам це не завадить.

Ширма відсунулася, і доктор Пейдж вийшов із-за неї. Джулія підвелася привітати його, і її погляд завмер на вельми знайомому обличчі.

— Томе, — прошепотіла вона.

— Привіт, Джуліє! Я чув, ви мали з ним клопоти. Від імені всієї нашої родини я прошу вибачення.

— А ви... — вона помовчала, — ви його внучатий племінник?

— Так. Хіба він не казав, що я живу поруч із вами?

— Ні. Він ніколи про це не згадував.

Том здивовано поглянув на Генрі, який усе ще сопів уві сні.

— Що ж, це дивно. Я розповідав йому, що ми знайомі. Ось чому він вам дзвонив.

Джулія жестом показала йому відійти з нею подалі від ліжка. Вони пішли від ширми до сестринського посту.

— Генрі подзвонив мені через папери Гільди. Він подумав, що мені буде цікава історія мого будинку.

— Правильно. Я казав йому, що ви бажаєте дізнатися більше про кістки в саду. Генрі — щось на кшталт нашого родинного історика, тож я подумав, що він зможе вам допомогти, — Том поглянув у бік ліжка Генрі. — Певна річ, йому вісімдесят дев’ять. Він може забувати деякі речі.

— Він зберіг гостроту розуму.

— Як і гостроту язика.

Джулія розсміялась у відповідь.

— Так, і те, й інше. Ось чому я була така вражена, коли знайшла його на підлозі. Він здавався таким непохитним.

— Я радий, що ви опинилися там. Дякую за все, що ви зробили, — Том торкнувся її плеча, і Джулія почервоніла, відчувши тепло його руки. — Він не той чоловік, з яким легко мати справу. Можливо, через це він так і не одружився, — Том поглянув на історію хвороби. — Але на паперах у нього все чудово.

— Я забула. Генрі казав мені, що його внучатий племінник— лікар.

— Так, але не того профілю. Я спеціалізуюся на інфекційних захворюваннях. Доктор Джарвіс каже, що можуть бути проблеми зі старим серцем.

— Він хоче поїхати додому. Генрі просив мене зателефонувати якомусь чоловікові на ім’я Варт, щоб той відвіз його на човні.

— Ви жартуєте? — Том поглянув на неї. — Варт іще живий?

— Що ми будемо з ним робити?

— Ми? — він згорнув історію хвороби. — Як Генрі спромігся вплутати вас у це?

Вона зітхнула.