Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Я почуваюся відповідальною, якоюсь мірою. Це через мене він рився у тих коробках і самотужки мусив їх тягати. Можливо, це було для нього занадто, тому він і знепритомнів.

— Ви не можете примусити Генрі робити те, чого він не хоче. Коли я розмовляв з ним минулого тижня, він здавався таким захопленим, яким я не бачив його кілька років. Зазвичай він примхливий і засмучений. А зараз — лише примхливий.

За ширмою пролунав голос Генрі:

— Я це почув.

Том скривився і поклав історію хвороби. Він підійшов до ліжка Генрі і відсунув ширму.

— Ти прокинувся.

— Багато ж тобі знадобилось часу, щоб дістатися сюди. Тепер ходім додому.

— Овва! Що за поспіх?

— Ми з Джулією ще маємо роботу. Ще щонайменше двадцять коробок. Де вона?

Вона підійшла до Тома біля ширми.

— Уже надто пізно, щоб їхати додому. Чому б вам ще не поспати?

— Лише якщо ви пообіцяєте забрати мене додому завтра.

Вона подивилась на Тома.

— Що думаєте?

— Залежить від доктора Джарвіса, — сказав він. — Лише з його дозволу я допоможу вам відвезти Генрі додому завтра вранці. І залишуся з ним на кілька днів. Просто пересвідчитися, що все добре.

— О, чудово! — радісно вигукнув Генрі. — Ти залишаєшся!

Том здивовано усміхнувся до свого двоюрідного діда.

— Чому б ні, Генрі? Так приємно, коли тобі раді!

— Ось ти і витягнеш усі ті ящики з підвалу.

Був уже майже вечір, коли вони привезли Генрі на поромі додому. Хоча доктор Джарвіс і наказав йому вирушати одразу до ліжка, звісно ж, Генрі цього не зробив. Натомість він розташувався на вершині підвальних сходів і вигукував накази Тому, який тягав ящики нагору. Коли того вечора Генрі нарешті вирушив до своєї спальні, геть виснажений був не він, а Том.

Зітхнувши, Том опустився у крісло біля каміна і сказав:

— Може, йому і вісімдесят дев’ять, але він усе ще може вичавити з мене всі соки. А якщо я наважуся знехтувати ним, він застосує свій нещадний ціпок.

Джулія відірвала погляд від коробки з паперами, які вона саме розкладала.

— Він завжди був таким?

— Скільки я його пам’ятаю. Саме тому він живе сам. Ніхто з нашої родини не хоче мати з ним жодних справ.

— Тоді чому ви тут?

— Бо я єдиний, кому він ще дзвонить. Генрі ніколи не мав дітей. Схоже, що я виконую їхні обов’язки, — Том поглянув на неї з надією. — Хочете всиновити уживаного дядечка?

— Ні, навіть за умови, що у комплекті йдуть чотириста пляшок витриманого вина.

— О, то він познайомив вас зі своїм винним погребом?

— Минулого тижня ми зробили колекцію дещо біднішою. Але наступного разу, коли якийсь чоловік захоче мене напоїти, я б хотіла, щоб він був по інший бік межі старості.

Вона знову занурилася у папери, які вони того вечора витягли з коробки номер п’ятнадцять. Це була зв’язка старих газет, більшість із яких датована кінцем дев’ятнадцятого сторіччя і не мала жодного стосунку до історії Норріса Маршалла. Якщо потяг до зберігання непотребу передавався на генетичному рівні, то Гільда Чемблетт успадкувала його від своєї прапрабабусі Маргарет Пейдж, яка, здавалося, також ніколи нічого не викидала. Тут були старі видання «Бостон пост» і «Вечірньої стенограми», а сторінки вирізок були такими крихкими, що розпадалися від доторку. Також там були листи, десятки з яких адресовані Маргарет. Джулія не могла відірватися від читання, заінтригована можливістю зазирнути в життя жінки, яка більше ста років тому жила в її будинку, ходила тією самою підлогою, підіймалася тими самими сходами.

Докторка Маргарет Тейт Пейдж прожила довге і багате на події життя, судячи з листів, які вона збирала роками. І які листи! Вони надходили від видатних лікарів з усього світу. А ще від любих онуків, які мандрували Європою. Вони описували їжу, яку куштували; одяг, який носили; розмови, які вели.

«Як прикро, що сьогодні ніхто не пише листів, — подумала Джулія, захоплюючись любовною історією когось із онуків. — Що можна буде дізнатися про мене через сто років після моєї смерті?»

— Щось цікаве? — спитав Том. Вона здригнулася, помітивши, що він стоїть позаду, зазираючи через плече.

— Це все вам має бути цікаво, — відповіла Джулія, намагаючись зосередитися на листі, а не на його руці, яка тепер лежала на спинці її стільця. — Це ж усе про вашу родину.

Він обійшов навколо столу і сів навпроти неї.

— Ви справді тут через той старий скелет?

— Гадаєте, є інша причина?

— Просто це має забирати левову частку вашого особистого життя. Риття в усіх тих ящиках, читання цих листів.

— Ви не знаєте, що у мене зараз за життя, — сказала вона, дивлячись на документи. — Це неабияк відволікає.

— Ви кажете про ваше розлучення, так? — коли вона подивилась на нього, Том пояснив. — Генрі розповів мені про це.

— Генрі розповів вам дуже багато всього.

— Дивує, як багато він про вас дізнався лише за одні вихідні.

— Він мене напоїв. Я розбазікалася.

— Та людина, з якою я бачив вас минулого тижня в саду, це був ваш колишній чоловік?

Вона кивнула.

— Річард.

— З вашого дозволу, я б не назвав ту розмову дружньою.

Вона відкинулася на стільці.

— Я взагалі не впевнена, що розлучені пари можуть мати дружні стосунки.

— Таке трапляється.

— Ви кажете, судячи з власного досвіду?

— Я ніколи не був одружений. Але мені подобається думка, що дві людини, які колись кохали одне одного, назавжди залишаться пов’язаними між собою.

— О, це звучить чудово, правда? Вічне кохання.

— Ви у нього