Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Можливо, сім років тому я й вірила, коли одружувалася. Тепер я вважаю, що Генрі мав рацію. Краще залишатися на самоті й збирати колекцію вин. Чи мати собаку.

— Чи вирощувати сад?

Вона поклала на стіл лист, який читала, і подивилась на Тома.

— Так. Вирощувати сад. Краще спостерігати, як щось росте, аніж як помирає.

Том відкинувся на стільці.

— Ви знаєте, коли я на вас дивлюся, у мене виникає дивне відчуття.

— Про що ви?

— Мені здається, що ми зустрічались раніше.

— Ми зустрічались. У моєму саду.

— Ні, до того. Присягаюсь, я бачив вас раніше.

Вона роздивлялася віддзеркалення вогнища, яке танцювало в його очах. Такого привабливого чоловіка, як ти, я б точно запам'ятала.

Він подивився на купу документів.

— Так, гадаю, що я мушу вам допомогти, — він підтягнув до себе кілька верхніх сторінок. — Ви казали, що ми шукаємо будь-яку згадку про Розу Конноллі?

— Рийте. Вона член вашої родини, Томе.

— Гадаєте, то були її кістки у вашому саду?

— Я лише знаю, що її ім’я постійно згадується у тих листах від Олівера Венделла Голмса. Вона справила на нього велике враження, як для бідної ірландської дівчини.

Він поринув у читання. Надворі посилювався вітер, і хвилі билися об скелі. Тяга у каміні змушувала полум’я тремтіти.

Стілець Тома несподівано скрипнув, чоловік нахилився уперед.

— Джуліє!

— Так?

— Чи Олівер Венделл Голмс підписував свої листи самими лише ініціалами?

Вона поглянула на аркуш, який він підсунув до неї.

— О боже! — вигукнула вона. — Ми мусимо показати це Генрі.

22

Цього вечора не мало значення, що він — син фермера.

Норріс віддав свій капелюх та пальто покоївці і відчув різкий, майже фізичний біль від усвідомлення страшного факту: на його жилеті бракувало ґудзика. Але дівчина зробила реверанс і так само шанобливо схилила голову, як і перед добре вдягненою парою перед ним. І лише теплі слова очікували на Норріса, коли він увійшов і привітався з доктором Гренвіллом.

— Містере Маршалл, ми щасливі, що ви приєдналися до нас цього вечора, — сказав декан. — Дозвольте відрекомендувати вам мою сестру, Елайзу Лекевей.

Те, що ця жінка була матір’ю Чарльза, було помітно одразу. Вона мала такі само блакитні очі та бліду шкіру, бездоганно білу навіть у середньому віці. Але її погляд був значно відкритіший, ніж у її сина.

— Ви той молодий чоловік, про якого мій Чарльз такої високої думки, — промовила Елайза.

— Не маю гадки чому, місіс Лекевей, — скромно відповів Норріс.

— Він сказав, що ви — найбільш вправний прозектор у його групі. Також він казав, що ваша робота виділяється акуратністю і жоден інший студент не спроможний препарувати лицьовий нерв з такою точністю.

Ця тема не зовсім відповідала світській бесіді, й Норріс поглянув на доктора Гренвілла у пошуках підказки.

Але той лише усміхнувся.

— Покійний чоловік Елайзи був лікарем. Наш батько був лікарем. А тепер вона має велике нещастя мати справу зі мною. Тож вона вже призвичаїлася до не зовсім пересічних тем за вечірнім столом.

— Я вважаю їх доволі цікавими, — сказала його сестра. — Коли ми зростали, батько інколи запрошував нас до прозекторської. Якби я була чоловіком, то також обрала б вивчення медицини.

— Ти б досягла блискучих успіхів, люба, — сказав Гренвілл і погладив руку Елайзи.

— Як і безліч інших жінок, якби вони мали таку можливість.

Доктор Гренвілл покірно зітхнув.

— Тема, якої ти, без сумніву, торкнешся ще не раз цього вечора.

— Чи не вважаєте ви це трагічною втратою, містере Маршалл? Нехтування талантами та можливостями половини людської раси?

— Будь ласка, Елайзо, дозволь нещасному хлопцеві принаймні випити келих хересу, перш ніж ти заглибишся у свій улюблений предмет.

Але Норріс сказав:

— Я не проти обговорення цього питання, докторе Гренвілл, — він подивився в очі Елайзи і зустрів погляд інтелектуала. — Я зростав на фермі, місіс Лекевей, тож мій досвід пов’язаний з домашньою худобою. Сподіваюсь, ви не вважаєте таке порівняння образливим. Але я ніколи не помічав, щоб жеребець був розумнішим, ніж кобила, або баран був розумнішим за вівцю. А якщо добробут потомства під загрозою, то саме самка першою стає на його захист. І не зважає на небезпеку.

Доктор Гренвілл засміявся.

— Наче сказано адвокатом з Філадельфії.

Елайза схвально кивнула.

— Я запам’ятаю цю відповідь. І навіть запозичу її, щоб використати у майбутніх дебатах на цю тему. Де ця ферма, на якій ви зростали, містере Маршалл?

— У Бельмонті, мем.

— Ваша матір має пишатися, що виростила сина, думки якого йдуть далеко попереду свого часу. Я б точно пишалася.

Згадка про його матір стала болючим ударом по старій рані, але Норріс спромігся зберегти усмішку і відповів:

— Упевнений, що так і є.

— Елайза, ти пам’ятаєш Софію, чи не так? — спитав Гренвілл. — Найкращу подругу Ебігейл?

— Авжеж. Вона часто відвідувала нас у Вестоні.

— Містер Маршалл — її син.

Елайза відхилилась і подивилась на Норріса з раптовою напруженістю і, здалося, щось упізнала в його обличчі.

— Ви — хлопчик Софії.

— Так, мем.

— Чому ваша матір не відвідувала нас стільки років, навіть ще до смерті Ебігейл? Сподіваюсь, у неї все добре?

— У неї все дуже добре, місіс Лекевей, — сказав він, але й сам почув невпевненість у своєму голосі.

Гренвілл плеснув його по спині.

— Ідіть розважайтесь. Більшість