Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

— З чого ти взяв, що я хочу, щоб хтось щось кидав заради мене? — відрізаю я, і моє терпіння зникає, наче дим. — Романе, ти переступив межу. Це моє життя. І якщо тобі так кортить бачити, як я «спускаюсь на землю», повір, ти витрачаєш час даремно. Хіба ти так погано мене знаєш? Чи ти досі ображаєшся, що я тебе перша кинула, а не ти мене?

Його обличчя здригається, а в очах з'являється ледь помітна образа.

— Ну, добре. Твоя справа, — кинув, піднімаючи руки в захисному жесті. — Тільки потім не кажи, що тебе не попереджали.

— Ось що тобі насправді скажу: я не потребую рятівника. Я сама собі рятівник, — я підходжу до нього ближче. — Тобі не варто лізти туди, куди тебе не просять.

Моя пряма відповідь змушує його похмуріти ще сильніше. Він, певно, очікував зовсім іншого результату від нашої зустрічі. Він рвучко повертається й виходить із кухні, залишаючи мене наодинці з безліччю запитань, що рояться в моїй голові.

Я беру свою куртку, нашвидкуруч допиваю холодну каву, кидаю погляд на пекарню, мов на прощання, і виходжу. Холодний осінній вітер б'є в обличчя, як реальність, що гупає дверима. За пів години швидкого кроку я доходжу до офісу Фелікса. Дежавю заповнює мене до кінчиків пальців. Вже пройшло майже два місяці відтоді, як я вперше сюди прийшла. Господи, як швидко летить час.

— Він вільний? — я киваю Марині.

Жінка коротко киває, і я входжу до кабінету, тихо закриваючи двері за собою. Фелікс підіймає погляд, і цей холод в його очах пронизує мене до кісток. Не той погляд, що палає почуттями, не той, що дивився на мене ще тиждень тому. Щось тут не так.

— У тебе є наречена? — голос зрадницьки тремтить.

Фелікс повільно підіймається зі стільця, обходить стіл і зупиняється за кілька кроків від мене, нависаючи.

— Так, — чоловік зухвало підіймає брову.

— Так? — слова палають на моїх губах. — Тобто, ти ходив зі мною на весілля, водив на побачення, цілував мене, спав зі мною, і в тебе була наречена?

Ні, я не була здивована. Я вже знала, що нікому не можна довіряти на всі сто відсотків. Але, все одно...

Фелікс кидає на мене напружений погляд, не відводячи очей, його вираз обличчя залишається холодним, як замерзле озеро, віддзеркалюючи лише власну поверхню. Він повільно робить крок до мене, і це його мовчання звучить сильніше за будь-які виправдання.

— Ти, здається, забулася, пані Савчук, — каже він, ступаючи ближче, — ще при першій зустрічі попереджав, що я знищу тебе та твою пекарню. Сподівався, ти все зрозумієш раніше.

Мені стає важко дихати, але я стою, тримаючись за останні залишки самоконтролю.

— Ти вміла добре розважати мене, але, знаєш… все закінчується. І часом деякі іграшки просто… перестають бути цікавими, — він знизує плечима, ніби говорить щось буденне.

— Що ж, — стискаю губи, намагаючись не видати трепет голосу. — Я не розчарована в тобі, Фелікс. Я, мабуть, очікувала цього.

Я розвертаюся, щоб піти, але його рука раптом затримує мене. Його дотик гарячий, контрастує з його холодними словами. На мить він виглядає так, ніби ось-ось скаже щось інше, щось справжнє, але він лише стискає губи.

— Пекарня твоя, — холодно вимовляє він. — Я передумав. Мені не потрібен цей нікому не потрібний район. Можеш спати спокійно.

Я все ще стою, шукаючи якісь ознаки, що він жартує, що це гра, але Фелікс незворушно дивиться на мене, його очі холодні, як зимове небо.

— І все ж, — продовжує, відводячи погляд, — було цікаво побачити, як далеко ти готова піти заради своєї пекарні. Мабуть, набагато далі, ніж я думав. І це… цікаво, — його голос звучить майже зневажливо.

Його жорстокість настільки неприродна, що мені важко впізнати в ньому чоловіка, з яким я провела так багато часу. Можливо, я просто помилилася. Можливо, справжній Фелікс був саме таким.

— Фелікс… — вимовляю я, ледве контролюючи голос. — Якщо для тебе це була гра, тоді… мені справді шкода тебе.

Його очі на мить блиснули, але він одразу ж опанував себе, його обличчя стало ще холоднішим.

— Шкода? Знаєш, Ясмін, не тобі мене жаліти, — різко каже. — Можеш залишити свої сентименти для когось іншого. Забудь про все, що було між нами.

Мені більше не хочеться говорити з ним, і, перш ніж він встигає щось додати, я розвертаюсь і йду, залишаючи кабінет із відчуттям, що зараз я вперше дійсно зрозуміла, з ким мала справу.

З кожним кроком холодний осінній вітер обіймає мене сильніше, але тепер я йду, ніби звільнена від ілюзій. Я повертаюся до пекарні, намагаючись тримати спокійний вигляд, наче нічого не сталося. Але щось у мені розбите, як тонка кришталева склянка, і кожен крок болить, ніби я йду по її уламках.

На кухні Ліда та Денис жваво обговорюють новий рецепт круасанів, і коли я заходжу, вони обоє підіймають голови. У Дениса уважний, трохи збентежений погляд, а Ліда, здається, одразу помічає щось незвичне в моєму обличчі.

— Все нормально? — першим питає Денис, трохи нахиляючись у мій бік.

— Так, просто день видався... насичений, — відповідаю, намагаючись усміхнутися.

Ліда хмуриться, але вдає, що приймає мою відповідь, хоча її погляд каже інше.

— Насичений, кажеш? Це добре, коли в нашому житті багато подій, — додає вона, простягаючи мені форму для випікання. — Зараз ось, якраз чекаємо на нову партію біскотті. А ти… ну, я не знаю, виглядаєш, ніби маєш з чимось поборотися.

— Поборотися? — я опускаю погляд, почуваючись розкритою. — Ну, може й так. Але це дрібниці.

Денис мовчки спостерігає, але потім змінює тему.

— Ясмін, як думаєш, варто додати більше кориці? — киває на миску з тістом. — Тут треба щось гостріше, особливіше.

Я беру ложку й пробую тісто, навіть не відчуваючи смаку. Все здається притупленим, як у сні.

— Можеш спробувати імбир. Додай трохи, — відповідаю я, і мої руки, ніби на автопілоті, тягнуться до дека, витягуючи його з духовки.

— Ясмін! — вигукує Ліда, підскочивши до мене. — Ти без рукавиць!

Вона майже кричить, і, здається, це вже не просто обурення, а справжнє здивування й тривога. Її руки тягнуться до мене, але я лише тепер помічаю, що тримаю в руках гаряче деко. Тільки тоді до мене доходить, що шкіру на долонях пече, а біль наростає, пробиваючись через ступор, у якому я перебувала відтоді, як повернулася сюди. Я різко відпускаю деко на стіл, ледь не впустивши його на підлогу.