Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Щоб рішення суду ввійшло в законну силу, ще потрібно було підождать десять днів.

Через десять днів взяв витяг судового рішення і звернувся до райзагсу, щоб одержати свідоцтво про шлюб, але виявилося, що у райзагсі немає стандартних бланків свідоцтва і невідомо, коли будуть.

Врешті, періодично навідуючись у райзагс, добився, що бланк уже заповнили, але круглу печатку поставити нікому, бо завідуючий загсом десь виїхав. Знову затримка!

Все-таки поставили й печатку, я одержав свідоцтво і немов на світ народився - з одним ділом, як то кажуть, покінчив.

Лишилося тільки поміняти паспорт, але черга біля паспортного столу така, що й не пролізеш. Ночі три довелося коло нього чергувати: приймуть чоловік п'ятдесят - і крапка.

Прийшла пора, і я таки здав паспорт на обмін. Прийшов одержувати - видають тимчасове посвідчення строком на рік. Ходив-ходив і, як то кажуть, виходив!

Тоді якраз я екіпірувався - пошив собі з брезенту на швейній машинці плащ та костюм суконний з шинелі, в якій демобілізувався з армії; полагодив старі чоботи.

Знову почав улаштовуватися на роботу, для цього виїхав у Свердловськ, де намічалося місце бухгалтера в ковбасному цеху, який якраз закінчували будувати. Обіцяли закінчити будівництво десь через три тижні - у травні 1950 року. Та я побачив, що з будівництвом цеху справи майже зовсім не посуваються, тому що будівельний трест не дає робітників, а послав їх на шахту № 6 «Центросоюзу», де будується фабрика збагачення вугілля.

Дивлюся, що це пахне не трьома тижнями, а трьома місяцями. Ждати так довго я не можу....

У відділі робітничого постачання тресту «Свердловвугілля» в той час працював головним бухгалтером Борисенко Володимир Федорович, якого я знав по роботі ще з 1937 року, коли він працював у тресті, а я на шахті № 23 бухгалтером фінансового відділу.

Він запропонував мені роботу в одній з їдалень відділу робітничого постачання, але я все тягнув, вирішивши, що піду на цю роботу в останню чергу, коли не знайду нічого іншого.

Довелося все-таки погодитись на його пропозицію.

Мене було прийнято на роботу в їдальню № 4. Завідуючою в той час там була жінка на прізвище Бернікова. Глянула вона на мене, щось я їй не сподобався. Вона мені і каже: «Не знаю, кого це мені присилають, буду завтра у ВРП і з'ясую». Я зробив крутий поворот кругом і кроком руш - знову до Борисенка.

А від когось я почув, що бухгалтер потрібний ще на шахту № 5 у їдальню № 14.

Приходжу до Борисенка - так і так, завідуюча крутить хвостом; що ж мені, кланятися їй, чи що, я чув, що потрібний бухгалтер у чотирнадцяту їдальню... А він мені й каже: «Згоден. У чотирнадцяту, так у чотирнадцяту», бере витяг із наказу і переправляє цифру: ставить до четвірки одиницю.

З'явившись у їдальню на шахті № 5, згідно з наказом приймаю справи; аж тут приїжджають до їдальні представники відділу робітничого постачання і з ними завідуючий відділом, який знав про те, що мене направлено на роботу у їдальню № 4. Він здивувався, чому це я тут, у їдальні № 14, і запитав нас, чим ми займаємося. Ми відповіли, що передачею справ їдальні. Він дає команду припинити цю роботу, гадаючи, що я сам підробив витяг з наказу, переправивши номер ідальні із четвертого на чотирнадцятий. Подзвонив він до Борисенка, все з'ясувалося, і ми продовжили передачу справ, після чого я пішов на відпочинок у гуртожиток, який містився під одним дахом з їдальнею, лише з окремим ходом.

Зайшовши в одну з кімнат, ліг на вільну койку і задав хропака до ранку.

Улаштувавшись з роботою, став я дбати про те, щоб одержати квартиру й перевезти сім'ю з Христофорівки.

(На цьому спогади Дмитра Захаровича Добрянського уриваються)

Донбас, 1934-1950 pp.

Від упорядника:

Дмитро Захарович збирався опублікувати свої спогади. Він навіть придумав віршоване звернення до редакції:

«При цьому надсилаю рукопис Дмитра Захаровича Добрянського. 

Міркуйте,

Якщо пройде - друкуйте,

А якщо ні -

Повертайте назад мені».

Дмитро Захарович старанно підбирав назву до своїх спогадів. Перш ніж зупинитися остаточно на назві «Пригоди та життя одного чудака», він міркував над такими варіантами:

1. «Не життя людини, а просто непорозуміння».

2. «То не людина, яка і не дихне, як не брехне».

3. «Пригоди та нещасні випадки одної людини».

4. «Тернистий шлях мого життя».

5. «Біда на біді їде і бідою поганяє».

У 1957 році Дмитро Захарович розлучився зі своєю дружиною Марією Арсентіївною (дівоче прізвище Герман). Він жив з якоюсь жінкою у селищі Красний Партизан за 18 км від м. Свердловська у Донбасі. Працював головним бухгалтером шахти «Красний партизан». У 1962 році, їдучи мотоциклом із селища на шахту, попав в аварію. Мотоцикл із пасажирами вилетів у кювет. Дмитро Захарович отримав смертельну травму хребта і помер на місці катастрофи. Похований в м. Свердловську, могила доглядається рідними.