Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

— Давай підемо на горби, Аліс, — хвилюючись звернувся я до неї. — Сьогодні так чудесно навкруги.

Вона всміхнулася на мій благальний тон.

— Ні, зараз холодно і вогко. Мабуть, невдовзі піде дощ. Та й мама, певно, буде ждати: сьогодні ж можуть прийти гості.

Я аж спітнів, — бо міг лягти і вмерти задля неї, а їй «якісь там гості» були важливіші.

— Я бачу, що тобі вже непотрібний, — промимрив я, — адже ми не будем бачитися цілу зиму.

Місіс Кейс останнім часом збиралася закрити дім на Сінклер-драйв і переїхати на зиму в Ардфіллан, до своєї родички: навчання Алісон потребувало значних витрат, — треба було економити.

— Ти так говориш, неначе Ардфіллан на другому кінці світу, — здивовано сказала Алісон. — Хіба ти не збираєшся відвідувати нас, як всі останні наші друзі? У нас там будуть танці...

— Ти ж знаєш, що я зовсім не танцюю.

— Треба навчитися.

— Можеш не турбуватись, — гірко сказав я, — там вистачить для тебе кавалерів.

— Авжеж. І думаю, що в ними буде веселіше, аніж з одним моїм знайомим.

У мене серце краялось, і гнів змінився тяжким відчаєм.

— Ах, Алісон, — заблагав я. — Не будемо сваритись. Я так кохаю тебе.

Вона відповіла не зразу. А коли стала говорити, то в голосі її почувся сум, а може, й страх перед майбутнім.

— Ти ж знаєш, що й я тебе кохаю. — І тихо додала: — Всім своїм серцем.

— То чом же ти не хочеш хоч трохи побуть зі мною?

— Тому, що хочу їсти, я й крихти не мала в роті з чотирьох годин. — Вона всміхнулась. — А чому б і тобі не зайти до нас? Зійдуться гості, перекусимо і розважимося з ними.

Я стиснув губи: мені не дуже-то кортіло йти на люди і слухати їхні пусті теревені. До того ж мені було не до розваг.

— Мене ж не запросила твоя мати, — сказав я сумно.

— Чого ж ти хочеш?

Вона спинилась й глянула на мене.

— Я хочу бути тільки з тобою, — промимрив я. — Тільки з тобою... і більше ні з ким. Я б держав тебе за руку... доки ми разом...

Я замовк. Ну як сказати їй, чого я хочу, коли у мене таке сум’яття на серці і в душі?

Вона була схвильована і нерішуче посміхнулась.

— Боюсь, що скоро тобі набридне тримати мою руку.

— Ніколи в світі.

На доказ цього я схопив її тоненькі пальчики. Серце у мене калатало.

— Ах, Алісон! — благально мовив я.

Вона не одступила. Губи її на мить черкнулись об мою щоку.

— Ну, от. Тепер вже на добраніч...

Вона швиденько обернулась і кинулась додому.

А я стояв у темряві, несамовито радий і збентежений. Я ждав, що вона повернеться. Який я дурень, що відмовився і не пішов до неї! Та Алісон не йшла. Радість покинула мене; я підняв комір свого пальта і пішов геть; кілька разів я оглядався. На розі сильний вітер дмухнув мені в обличчя. Правду казала Алісон: вечір був досить-таки холодний.

3

Моя робота у котельному цеху була не така вже й важка, та я не звик до фізичної праці, і тому на початку мені приходилось нелегко. В основному ми виробляли парові казани для суден, що їх спускали в доці; крім того, ми робили водяні насоси, які експортувалися за кордон. Я почав свій шлях робітника з того, що кілька місяців зачищав стальною щіткою деталі. Джемі старанно наглядав за мною, але віддати мені явну перевагу, звичайно, він не міг: ми ж були родичі. Верстат мій стояв поблизу печі, де плавлять і зливають в форми розплавлений чавун. Я тут знемагав від жари, а в дні, коли гамселив вітер, пісок розносило по всьому цеху, і я страшенно кашляв. Та згодом я потрапив до механічного відділення. Тут всі деталі шліфували на верстатах й передавали до складального, де гупали великі молоти і стугоніли день і ніч потужні механізми.

Робітники були здебільшого веселі хлопці; вони любили погуляти, ходили на футбол і скачки й з одвертою цинічністю поводились з жінками. Через чотири роки більшість з них дістане спеціальність суднових механіків, а решта, як от я, підуть в конструкторське бюро. Лиш дехто здобував окрему спеціальність. Серед таких був молодий сіамець з багатої сім’ї; щоранку він приходив по гудку, мовчазний, з ввічливою посмішкою, в акуратному комбінезоні; мине недовгий час, і він поїде знов на батьківщину, набувши благ цивілізації. Поруч зі мною стояв валлієць Льюїс, який байдикував та й тільки. Він був синком багатого кардіфського суднобудівника, який прислав його сюди на практику, щоб потім ввести в своє діло. Це був розпещений і безтурботний парубок: любив легке життя, помадив голову, носив картаті галстуки й такі ж картаті сорочки. Та по натурі він був добряга. Щодня клав поблизу себе великий ящик з дорогими сигаретами і дозволяв поратись в ньому кому завгодно. Йому було страшенно скучно в Лівенфорді, і тому все своє дозвілля проводив він в Уінтоні, де його бачили частенько в ресторані «Бодега Грілл» чи в ложі мюзік-холу «Альгамбра». Льюїс вважав себе грозою всіх жінок і завжди вихвалявся своїми перемогами над ними.

Мені хотілося знайти собі товариша по духу. Та всі мої старання були марні, бо я боявся наразитись на зневагу. Коли ж я все-таки ходив з ким-небудь на гуляння, то більш мовчав, бо теми їх розмов — про гончих, про коней та про жінок — були мені чужі й огидні. Мені хотілося знайти такого хлопця, з яким я зміг би говорить про книги, про музику, про власні спостереження і висновки, в яких я часто сумнівався. Та тільки я звертав на це, всі витріщалися на мене і поглядали скоса, вважаючи мене «піжоном і