Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— І хто це?

— Військові федерації.

— А ну це радує що не чергові найманці та головорізи. Хоча як на мене одне й теж.

— Скажи цьому розумнику, що він у мене дорозмовляється і залишиться жити на цій планеті разом з урсами.

— Рікі, ти був ввічливішим, а то хлопцям неприємно таке чути. Ще вирішать тебе тут залишити.

Хлопець одразу скис. Вночі ми майже не спали. Хоча Альфред і намагався мене вкласти до себе на коліна, але в мене вийшло тільки трохи подрімати. Щойно почало світати, урси почали розповзатися по норах. Ми почекали, поки вони підуть, і швидко стали злазити.

— Потрібно поквапитися, — сказав Альфред, — бандити повертаються.

Я подивилася куди він показує. Вони не просто поверталися, а летіли на кораблі.

— Здається, вони образилися на мене, — сказала хлопцям — залазимо на байки по двоє.

Мені за спину миттю сів Рікі й обійняв за талію. Альфред зло подивився на нього і тихо гаркнув:

— Не здумай лапати, руки відірву.

Пілот одразу втягнув голову в плечі.

— Тримайся міцніше, — сказала я з усмішкою і завела байк.

Ми поїхали до притулку. Біля нього нас наздогнав корабель піратів. Щось мені стало не по собі, адже від його зброї притулок не врятує.

— Марку, а ви далеко? — запитала я.

— Кілька хвилин, уже летимо до вас.

Ми припаркували байки, хлопці швидко злізли з них і побігли до сховища. Альфред потягнув мене слідом за ними.

— Іза не гальмуй, тут ми вразливі.

— А в будинку хіба ні? — пискнула я, оскільки Альфред підхопив мене на руки і поніс у будинок.

— Так ми час хоча б виграємо.

За нами одразу зачинилися двері, Альфред поставив мене на ноги, подивився у вікно. Корабель піратів не стріляв, тільки завис у повітрі. Я теж виглянула у вікно і сказала:

— Він більший за той, на якому ми спускалися на планету.

— Я в курсі, — тихо сказав Альфред, — і мені цікаво, чому вони не стріляють.

— Напевно, знову захочуть нас виманити з притулку, — сказала одна з дівчат, — а можна один із пайків узяти.

— Або через цих, — сказав хлопець, вказуючи на пов'язаних бандитів, що лишався з дівчатами у сховищі.

Ми з Альфредом тільки здивовано подивилися на хлопців, бо вони встигли прихопити з мого байка ще й багажні сумки. І так само спритно вони їх сьогодні спускали зі скелі. Мабуть, справді дуже голодні.

Я підійшла до сумки і виклала все, що в ній було, виявилося ще п'ять пайків. Віддала їх молоді. Мені відразу повернули один, і дівчина з темним волоссям, сказала:

— Вам теж потрібно поїсти. Мене Марго звуть, це Таня та Ігор. Із хлопцями ви вже познайомилися.

Розпакувала пайок і підійшла до Альфреда, знову виглянула у вікно. З корабля бандитів спустився один чоловік і йшов до сховища. Вдалині помітила як підлітає корабель, який нас висаджував. Бандит його помітив і побіг назад до свого корабля. Альфред мене обійняв і поцілував у лоб. Потім розламав в'ялене м'ясо і сказав суворо:

— Їж, горіхи всі тобі.

— А ти?

— Мені вистачить, а ти скоро зомлієш від голоду.

— Не впаду, і не таке терпіла.

— Ізо, ти себе з боку бачила, — благав Альфред, — ти вже всі ресурси організму вичерпала.

Подумала над тим ображати чи ні, і вирішила не варто, мовчки почала жувати майже геть сухе і дуже солоне м'ясо.

— Гидота, — поскаржилася Альфреду, — може я просто горіхи поїм, я не можу це проковтнути.

— Добре, їж горіхи.

Хлопці мені ще й свої горіхи віддали. Я була збентежена до межі. На вулиці почулися постріли. Визирнувши у вікно зрозуміла, що це два кораблі стріляють один в одного.

— Цікаво, а нам потім буде на чому відлітати звідси? — запитала я.

— Не каркай, — почула я Марка в навушник.

Потім було щось на кшталт блискавки, що вразила бандитський корабель, і він миттю звалився на землю.

— Що це було? — запитала я здивовано.

— Це з основного корабля, підсмажили їхню електроніку, — сказав задоволений Альфред — але виходити ще поки зарано. Зараз хлопці бандитів пов'яжуть і випущу вас.

— Ага, тільки нехай поквапляться і будуть обережними, — сказав Рікі, — а то останнім часом багато собак біля притулку. І день став ще коротшим, подивіться на сонце.

Я склала горіхи всі в один кульок і оглянула притулок. Потім сказала хлопцям:

— Може, будемо збиратися?!

Вони дружно закивали і стали збирати свої речі. Я підійшла до полички і взяла свою фотографію з батьками, і планшет. Потім подивилася по сторонах і запитала.

— Хлопці тут ніж залишався де він?