Читати книгу - "Скрут"

— Ходи… ходи до мене… соло… денький…

— Облиш його.

Чоловік зі смолоскипом стояв біля чорного входу в підземелля. Світло, танцюючи, залило жінку цілком — Ігар ледве стримав зойк. Мить — і, волочачи по камінні пелену темної подертої сукні, чудовисько забралося в якусь нору; залишився паралізований страхом, втиснутий у камінь Ігар.

Чоловік зі смолоскипом наблизився. На плечах у нього лежав щільний шкіряний плащ, а обличчя було повністю приховане багатьма шарами напівпрозорих бинтів. Із єдиної діри пильно дивилося видовжене чорне око.

Ігар мовчав, стискаючи в кулаці перстеник із зеленим каменем. Обриси обличчя того, хто дивився на нього, здавалися гротескною картинкою. Пародією на людські риси; шар бинтів здригнувся проти того місця, де на цьому обличчі вгадувався рот:

— Ти когось шукаєш?

Ігар розліпив губи:

— Я шукаю жінку Тіар. Ось, — він зірвав мотузку з шиї та простяг перстеник.

Чоловік перевів своє єдине око з Ігара на перстеник і назад:

— Вона тобі — хто?

Ігар опустив голову. У цьому місці й із цим співрозмовником брехня здавалася неможливою, мало не блюзнірством. Сказати ж правду…

Чоловік у бинтах витлумачив його мовчання по-своєму.

— Рік тому, — йому було важко говорити, бо гнилизна, очевидно, не обминула і його губів. — Рік тому я так само… прийшов сюди… бо тут була моя дружина.

Стало тихо. Ігар із жахом дивився в чорне довгасте око.

— І… нічого страшного, — бинти здригнулися, начебто чоловік намагався посміхнутись. — Тепер я, щоправда, вдівець… Але ненадовго.

— Ви зустрінетеся з нею в палатах Святого Птаха, — промовив Ігар швидко. Чорне око кліпнуло:

— Я не вірю в Птаха, хлопчику.

Із темного провалу за його спиною визирнуло білясте обличчя. Зникло, поступилося місцем іншому — довгастому, цікавому, із самотнім жмутом рудої бороди.

— Що в тебе є? — запитав Ігарів співрозмовник уже іншим голосом. — Кресало, баклага, їжа…

Ігар мовчки виклав до його ніг усе своє майно; чоловік опустив смолоскип, розглядаючи здобич.

— Гаманець забери, — сказав він неголосно. — Ні до чого тут гаманець…

Ігар скорився; за мить дві присадкуваті тіні швидко вислизнули з провалу й підібрали решту. Ігар сахнувся, але жоден із невідомих грабіжників не доторкнувся до нього. Обоє старанно обминули.

Чоловік зі смолоскипом кивнув:

— Ходімо…

Печера зустріла смородом. Ігар затулив обличчя рукавом.

То тут, то там зустрічалися маленькі вогнища; кислий дим висотувався у невидимі діри. Кілька разів Ігар і його проводир проходили під широкими отворами у склепіннях; ці природні вікна були насправді провалами, в них стояла тепла осіння ніч і, здавалося, падали зорі…

Від вогнищ оберталися розплилі, смердючі тіні. Не раз і не два Ігар із головою пірнав у безодню липкого, тваринного страху, однак зворотного шляху не було — тому він ішов уперед, намагаючись не відстати від проводиря й водночас у жодному разі до нього не наблизитися.

Йому здавалося, що він чує голоси; навіть сміх лунав під цими страшними склепіннями — приглушений, рипучий сміх… Не в змозі стримати уяву, він на мить повірив, що його привезли сюди в просмоленій кареті, що це відтепер — його світ, і тут, у стінах страшної Печери, він повинен знайти останні радощі невблаганно вкороченого життя…

— Там, — сказав його проводир. — Запитай.

Навколо вогнища сиділо чи то четверо, чи п’ятеро; скільки їх усього, подумав Ігар із жахом. Де вони ховають своїх мерців… Скількох нещасних привозять сюди щороку, щомісяця… Чому ніхто з живих, ТАМ, зовні, про це не замислюється?!

— Я шукаю Тіар, — сказав він, дивлячись повз обличчя, що обернулися до нього. — Тіар, ось її перстень…

Тиша. Неголосне перемовляння; погляди затягнутих слизом очей. Незрозумілі погляди. Невідомо, що в них.

— Відійди трішки назад, — неголосно сказав його проводир. Ігар здригнувся:

— Що?

— Три кроки назад… Не бійся. Просто відійди.

Слизькі погляди перемістилися на закрите бинтами обличчя. Одна з жінок, — а ті, що сиділи, виявилися, жінками, — поманила Ігарового проводиря рештками пальця:

— Чуєш… Хлібця б…

— Нема в мене хлібця.

— Чуєш… зглянься, га? Хлібця…

— Де та дівка, Тіар? — запитав проводир, не помічаючи простягнутої потворної руки.

— Оглухла вона… Вуха відпали. Он, дивися, сидить…

Я не витримаю, подумав Ігар. Я всього цього… Хоч би ковток свіжого повітря! Хоч би ковток!

— Нічого, — м’яко сказав його проводир. — Ходімо.

Жінка сиділа на підстилці біля стіни — і спочатку Ігар побачив тільки волосся. Густе, довге, хвилясте волосся вкривало обличчя й плечі; відблиск віддаленого багаття надавав йому мідного відтінку. Красуня…

Ігарів проводир доторкнувся до її плеча. Жінка підняла голову; Ігар потупився. Не треба було дивитися.

— Покажи перстеник, — сказав проводир.

Ігар, не дивлячись, простягнув свій знак. Жінка глибоко зітхнула, ніби схлипнула:

— Та-ак…

— Ти Тіар? — Ігар не впізнав свого голосу.

— Вона не чує, — нагадав його співрозмовник. — Напиши.

Ігар проковтнув грузлу слину. Підібрав камінчик, видряпав на м’якій, закіптюженій стіні: «Тіар».

Якийсь час жінка мовчки споглядала напис. По тому знову схилила голову; у неї в руці виявилася суха гілочка з підстилки. З видимим зусиллям жінка затисла її між залишками пальців, провела гострим кінцем по втоптаній землі: лінія… ще лінія…

Ігар дивився, витягуючи шию. Його проводир опустив смолоскип, щоб було видніше.

З-під руки, яка носила колись тонкого перстеника із зеленим камінчиком, а тепер страшної, безформної, зогнилої, проступали літери: Ті… ні…ар…

Не вірячи власним очам, Ігар тицьнув пальцем у видряпаний на стіні напис:

— Тіар?!

Жінка повільно похитала головою. Заграло мідним полиском тьмяне довге волосся; рештки пальця вперто показували на ім’я, виведене гілочкою: Тініар…

— Пробач, — сказав Ігар безпорадно.

Стражників було тепер уже п’ятеро.

Ігар поповзом повернувся до своєї схованки — широкої щілини, порослої вересом. Сів, безпорадно впустив руки, безглуздо втупився в сіро-блакитне небо.

Два дні він пив тільки каламутну воду з вапном і жував самі гіркі червоні ягоди, але не голод мучив його, а безвихідь. Така сама, як у очах жінки Тініар, якій нема на що тепер надягати перстеник.

Скаль, чоловік із забинтованим страшним обличчям, не знав печалі. Ігар час від часу чув його голос — то упевнений і владний, то веселий; у світі приречених приречений Скаль мав певну владу — мабуть, більшу, ніж у тому, колишньому житті. Тут усім начхати, жебрак ти чи вельможа, тут усі рівні, але той, хто занепав духом, умирає довше й гидкіше…

А він, Ігар? Ким стане у світі Печери він сам?

Два дні він запевняв себе, буцімто скоро щось придумає. Дурив себе, відкладав на потім — хай-но варта заспокоїться, забуде, засне… Він вирветься, він утече, зумів же пробратися, то й вибратися теж зуміє…