Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Я глянув на годинник. Була перша година. Я проспав цілих сім годин. А вона сім годин стернувала! Забираючи від неї стерно, я мусив спершу розігнути її закляклі пальці. Вона вичерпала всю свою невелику силу й тепер не годна була навіть з місця зрушити. Мені довелося кинути шкот, щоб помогти їй добратись до постелі та відігріти їй руки.

— Я так стомилася, — сказала вона і, зітхнувши, знеможено опустила голову. Але зараз же випросталася. — Тільки не сваріться, і не думайте сваритись! — гукнула вона з жартівливим викликом.

— Хіба в мене таке сердите обличчя? — відказав я. — Їй-бо, я нітрохи не серджуся.

— Та ні… — протягла вона, — не сердите, а тільки докірливе.

— Тоді це чесне обличчя, бо воно виказує те, що я почуваю. Ви повелися нечесно перед собою й переді мною. Як я після цього зможу звірятись на вас?

Вона винувато подивилась на мене й сказала, як дитина по шкоді:

— Я більше не буду… Я обіцяю…

— Слухатись мене, як матрос слухається свого капітана?

— Так, — відповіла вона. — Я вчинила по-дурному, я знаю.

— Коли так, то пообіцяйте мені ще одне, — зважився я сказати.

— Дуже радо.

— Пообіцяйте, що не казатимете мені так часто: «Будь ласка, прошу вас», бо тоді моя капітанська влада зійде нанівець.

Мод вдоволено засміялася. Вона вже й сама помітила силу того «будь ласка».

— Це хороші слова… — почав я.

— Але мені не слід надуживати їх, — докінчила вона. Тоді втомлено осміхнулася і знову схилила голову.

Я кинув весло, щоб загорнути їй ноги в укривала й прикрити обличчя. Не сильна ж була вона!.. Я з острахом подивився на південний захід і подумав про шістсот миль важкої подорожі, що відділяла нас від берега. Та коли б лишень важкої… Бо щохвилини в цій частині океану можна було сподіватися шторму, а для нас це певна смерть. А проте я не боявся. Я не був спокійний за майбутнє, мене мучили сумніви, однак я не боявся. «Усе буде гаразд, усе буде гаразд», — твердив я собі знову й знову.

Опівдні вітер подужчав, розходилася велика хвиля; і шлюпці, й мені довелося скрутненько. Але запас харчів і дев'ять барилець води були для шлюпки достатнім баластом і давали їй змогу встояти проти хвиль та вітру, і я йшов під вітрилом, аж поки це стало занадто небезпечно. Тоді я вийняв шпринт, туго притяг і прив'язав верхній кут вітрила, зробивши його трикутним, і ми попливли далі.

Надвечір я помітив на обрії з навітряного боку дим з пароплава. То був або ж російський сторожовик, або, ще певніше, «Македонія», що й досі, либонь, шукала шхуну.

За цілий день сонце ні разу не виглянуло з-за хмар, і було прикро холодно. Як стало сутеніти, хмари погустішали, вітер подужчав, і ми вечеряли, не знімаючи рукавиць, а я водночас їв і стернував.

Тим часом смеркло зовсім, вітер і хвилі розбуялись так, що я мусив спустити вітрило й почав робити плавучу кітву. Я чув про неї від мисливців, і змайструвати її була не мудра штука. Знявши щоглу, я загорнув її разом із шпринтом, гіком та двома парами запасних весел у вітрило, міцно перев'язав усе це линвою і кинув за борт. Кінець линви я прив'язав на прові, і плавуча кітва була готова. Мало вистаючи з води й майже не зазнаючи сили вітру, вона гальмувала шлюпку і тримала її передом проти вітру, а так найбезпечніше пливти, коли хочеш, аби розбурхані хвилі тебе не залили.

— А що тепер? — бадьоро спитала Мод, коли все було зроблено і я вже натягав рукавиці.

— А тепер ми вже не пливемо до Японії, — відповів я. — Нас відносить на південний схід — принаймні на дві милі за годину.

— За ніч це буде тільки двадцять чотири милі, — зауважила вона, — і то якщо вітер не стихне.

— Так. А всього сто сорок миль, якщо вітер протриває три доби.

— Але він не триватиме так довго, — сказала Мод упевнено. — Він повернеться і буде віяти, як нам треба.

— Море — це великий зрадник.

— А вітер? — відказала вона, — Я чула, як ви вихваляли «браві пасати».

— Шкода, що я не додумався захопити Ларсенів секстан і хронометр, — сказав я похмуро. — Коли вітрила несуть в одному напрямку, дрейф зносить у другому, та ще й течії в третьому, все це дає рівнодійну, якої ми нізащо не зуміємо вирахувати. Скоро ми не зможемо визначити, де ми опинились, не помилившись на яких-небудь п'ятсот, миль.

Потім я перепросив Мод і пообіцяв їй, що більше не зневірятимусь. Приставши на її умовляння, я о десятій передав їй вахту до півночі, але перш ніж лягти спати, закутав її в укривала й накинув ще цератяного плаща. Я спав уривками, час від часу прокидаючись. Шлюпку кидало з гребеня на гребінь. Я чув, як плещуть хвилі, і раз ураз нас обсипало солоними бризками через борт. 1 все ж, міркував я, це ще не погана ніч. Не таке мені доводилося бачити на «Привиді», і не таке ще ми побачимо на цій шкаралупі. Обшивка шлюпки була три чверті дюйма завтовшки. Від морської безодні нас відділяло менше одного дюйма дерева.

Однак я запевняю ще раз і ще раз, що я не боявся. Я вже не відчував того страху смерті, що колись нагонили на мене Вовк Ларсен і навіть Томас Магрідж. Я зовсім перемінився відтоді, як Мод Брустер увійшла в моє життя. Врешті куди краще самому кохати, думав я, аніж бути коханому! Тоді для тебе інша людина стає така дорога, що тебе й смерть за неї не лякає. За коханням до іншої людини я забув про власне життя; а проте — от де парадокс! — я ніколи ще не хотів так сильно жити, як тепер, коли найменше дорожив своїм життям. Просто мене досі ніщо так не спонукало жити, як тепер, вирішив я. Засинаючи, я силкувався пройняти уявою темряву, побачити Мод, що сидить, зігнувшись, на кормі й пильнує бурхливі хвилі, готова щомиті гукнути мене на поміч.

РОЗДІЛ XXVIII

Нема потреби розводитися про всі знегоди, що нам довелося зазнати в маленькій шлюпці, багато днів носячись навмання по широкому океані. Дужий північно-західний вітер віяв цілу добу, потім він стих, а вночі знявся південно-західний,