Читати книгу - "Голодні ігри, Сьюзен Коллінз"

— Щось не так? — запитав він із награною невинністю в очах.

— Я... я не знаю, що й до чого. Я не моя мама. І не уявляю, що роблю, а ще я ненавиджу гній, — забурмотіла я. — Фу! — буркнула я, викидаючи першу порцію листя та прикладаючи наступну. — Фу!

— А як же ти полюєш? — запитав Піта.

— Повір, убивати набагато легше, ніж оце, — сказала я. — Хоча, можливо, зараз я тебе саме й убиваю.

— Можеш робити це трохи швидше? — запитав він.

— Ні. Замовкни і їж свої груші, — не витримала я.

Після третього прикладання з рани витекло щонайменше відро гною, але тепер вона мала значно кращий вигляд. Набряк зійшов, і я побачила, наскільки поріз глибокий. Він сягав аж до кістки.

— Що далі, лікарю Евердін? — запитав Піта.

— Може, варто змастити рану маззю від опіків? Гадаю, вона також допомагає уникнути інфекції. А тоді, може, накласти пов’язку? — мовила я.

Я так і вчинила. Тепер усе було набагато краще. Хоча у порівнянні зі стерильною пов’язкою його спіднє, здавалося, було вкрите брудом і кишіло інфекцією. Я витягнула рюкзак Рути.

— Ось, прикрийся цим, а я виперу твою білизну.

— Я не соромлюся тебе, — мовив Піта.

— Ти такий, як моя родина, — буркнула я. — Я соромлюся, ясно?

Я повернулася до нього спиною і дивилася на струмок, аж поки його білизна не плюхнулась у воду. Можливо, він почувався краще, якщо уже міг кидати.

— Знаєш, а ти трохи гидлива, як на таке смертоносне створіння, — сказав Піта, поки я прилаштовувала його спіднє на камінні. — Шкода, що я не дозволив тобі викупати Геймітча.

Згадавши ту сцену, я скривилася.

— Що він тобі присилав?

— Нічого, — мовив Піта.

Він замовк на мить, а тоді до нього дійшло:

— А чому ти питаєш? Тобі він уже щось присилав?

— Мазь від опіків, — мовила я безневинно. — А, і трохи хліба.

— Я завжди знав, що ти — його улюблениця, — мовив Піта.

— Я тебе прошу, та він не може перебувати зі мною в одній кімнаті, — заперечила я.

— Тому що ви такі схожі, — пробурмотів Піта.

Я проігнорувала цю репліку, адже зараз був не зовсім годящий час, щоб наговорювати на Геймітча, хоч як мені цього хотілося.

Я дозволила Піті подрімати, поки сохнув його одяг, але з настанням обідньої пори лагідно потрусила його за плече.

— Піто, підводься. Час іти.

— Йти? — запитав він збентежено. — Куди йти?

— Подалі звідси. Можливо, вниз по течії. Кудись, де ми зможемо заховатися, поки ти не відновиш сил, — мовила я.

Я допомогла йому вбратися, але вирішила, що не взуватиму черевиків, щоб ми могли брести струмком. Потім підтримала його, щоб він зміг підвестися. Він зблід, щойно випростався.

— Давай. Ти зможеш.

Але він не міг. У будь-якому разі він не зайде далеко. Ми подолали футів п’ятдесят вниз по струмку, він опирався на моє плече, але будь-якої миті міг зомліти. Я всадовила його на землю і ніжно поплескала по плечу, вивчаючи тим часом територію. Звісно, я б радо вмостила його на дереві, але куди там. Проте могло бути й гірше.

Де-не-де каміння утворювало невеликі печерки. Мені впала в око одна така печерка кроків зо двадцять звідси. Коли Піта спромігся звестися на ноги, я наполовину повела, наполовину понесла його до печери. Це була далеко не найкраща схованка, та оскільки мій союзник був важко поранений, довелося задовольнитися такою. Піта був блідіший за мармур, задихався усю дорогу, і хоча став холоднішим на дотик, його лихоманило.

Я вкрила печеру товстим шаром глиці, розстелила свій спальний мішок і вклала Піту всередину. Насилу запхала йому в рот іще кілька пігулок і дала ковтнути води, але він навідріз відмовився їсти. Він просто лежав і спостерігав за моїм обличчям, поки я намагалася лозою бодай якось замаскувати вхід у печеру. Результат мене не задовольнив. Можливо, тварина б купилася на це, але очі людини швидко помітять обман. Я вмить усе розгромила.

— Катніс, — мовив Піта. Я мовчки підійшла до нього і поправила чуб, який падав йому в очі. — Дякую за те, що знайшла мене.

— Ти б також знайшов мене, якби міг, — сказала я.

Його чоло горіло. Ліки зовсім не допомогли. Раптом мені стало страшно. А що як він помре?

— Так. Тільки, якщо я не зможу віддячити тобі... — почав був він.

— Навіть не думай про таке. Я ж не просто так кілька годин поспіль чистила твою рану від гною, — урвала його я.

— Знаю. Але про всяк випадок... — намагався закінчити він думку.

— Ні, Піто. Я навіть не хочу про це говорити, — мовила я, затуливши йому долонею рота.

— Але я... — наполягав він.

Сама не знаю чому, я раптом нахилилася і поцілувала його в губи, щоб він нарешті замовк. Мабуть, поцілунок був трохи запізнілий, адже всі гадають, що ми до нестями закохані одне в одного. Я вперше поцілувала хлопця, і мабуть, це повинно було справити на мене незабутнє враження, але я не помітила нічого, окрім його неприродно гарячих губ. Жар не спадав. Я відсторонилася й заходилася поправляти спальний мішок.

— Ти не помреш. Я забороняю тобі. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — прошепотів він.

Я вирішила подихати свіжим прохолодним повітрям. І щойно ступила назовні, як із неба впав маленький срібний парашут. Мої пальці хутенько розгорнули папір: я сподівалася, що там ліки для Пітиної ноги. А натомість побачила казанок із гарячим м’ясним бульйоном.

Геймітч дуже чітко давав мені зрозуміти, що й до чого. Один поцілунок дорівнює одній порції бульйону. Я майже чула, як він кепкує з мене: «Ти начебто закохана, сонечко. Хлопець помирає. Ворушися!»

А головне, він мав рацію. Якщо я хотіла, щоб Піта вижив, то повинна була час від часу підкидати публіці видовищні сцени. Закохані Ромео і Джульєтта борються за те, щоб повернутися додому разом. Два серця б’ються в унісон. Романтика.

Я ще ніколи не була закохана, тому для мене це буде складно. Я подумала про своїх батьків. Про те, як батько завжди приносив матері з лісу подарунки. Про те, як після його смерті вона відмовилася жити.

— Піто!