Читати книгу - "Убити пересмішника"

В залі було тихо. Куди ж поділися немовлята, подумала я. Сигара містера Тейлора зникла майже повністю; містер Джілмер сидів за столом і швидко щось писав на жовтих аркушиках, здавалося, він змагається у швидкості з секретарем — у того рука бігала як навіжена.

— Шкода,— промимрила я,— прогавили.

Аттікус виголосив уже половину своєї промови. На його столі лежали якісь папери, певно, він узяв їх з портфеля, що стояв на підлозі біля стільця. Том Робінсон машинально перебирав їх руками.

«...і, незважаючи на брак прямих доказів, цього чоловіка звинувачено у злочині, що карається смертною карою, і він стоїть перед судом...»

Я штовхнула Джема в бік.

— Давно він почав?

— Щойно проаналізував докази,— прошепотів Джем,— ми виграємо, Всевидько. Тут просто неможливо не виграти. Він уже хвилин п’ять говорить. Виклав усе так просто і зрозуміло, ну... як оце-я, наприклад, став би тобі пояснювати. Навіть ти зрозуміла б.

— А містер Джілмер?

— Тс-с-с. Нічого нового. Стара пісня. Тепер мовчи.

Ми дивилися вниз. Аттікус говорив спокійно, невимушено — так він звичайно диктував листи. Він повільно походжав перед присяжними, ті зацікавлено стежили за нехитрим його маршрутом і, здається, слухали його уважно: в їхніх поглядах угадувалося схвалення. Це, певно, тому, що Аттікус не кричав.

Аттікус замовк на хвилинку, потім поклав годинник разом з ланцюжком перед собою на стіл і сказав:

— З вашого дозволу, ваша честь...

Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус зробив те, чого ніколи не робив ні доти, ні згодом, ні на людях, ні вдома, він розстебнув комір, ослабив галстук і зняв піджак. Він ніколи не розстебне на собі жодного гудзика, аж поки не настане час лягати спати; для нас з Джемом це було настільки незвично, що здавалося, батько стоїть перед нами голий. Ми безпорадно переглянулися.

Аттікус засунув руки в кишені і попрямував до присяжних. У світлі блиснула золота запонка на його сорочці і ковпачки авторучки та олівця.

— Панове,— сказав він. Ми з Джемом знову переглянулися. Він вимовив це так, як звичайно звертався до мене вдома: «Всевидько».

Тепер його голос не був сухий та байдужий, він розмовляв з присяжними так, ніби зустрів на вулиці знайомих.

— Панове, я не затримаю вашої уваги. Я хотів би використати час, який ще лишається, аби нагадати вам, що справа ця неважка, вона не потребує складного аналізу, розплутування складних фактів, але вона потребує, панове, щоб кожен з вас усвідомив собі чітко, без тіні сумніву,— винен підсудний чи не винен. Почати хоча б з того, що взагалі не було підстав цю справу передавати до суду. Справа ця проста і зрозуміла, як двічі по два.

Обвинувачення не пред’явило жодного медичного доказу, що підтверджував би злочин, у якому звинувачується Том Робінсон. Єдиний аргумент, на який посилається обвинувач,— це свідчення двох осіб. Перехресний допит показав, що вірогідність цих свідчень дуже сумнівна, до того ж підсудний їх рішуче спростовує. Підсудний не винен, але в залі сидить людина, справді винна.

Я глибоко співчуваю головному свідкові обвинувачення, проте яким би глибоким не було моє співчуття, воно має межі; я не можу виправдати її, коли вона намагається перекласти свою вину на іншого, поставивши на карту його життя. Я кажу «вину», бо головний свідок звинувачення винна. Вона не вчинила злочину, вона просто порушила суворий, освячений часом закон нашого суспільства, закон настільки невблаганний, що кожного, хто його порушить, суспільство викидає геть як недостойного. Вона жертва жорстоких злигоднів і темноти, але я не можу її жаліти: вона біла. Вона добре усвідомлювала мерзенність свого вчинку, проте бажання переважило закон, і вона, вперто добиваючись свого, перейшла межу дозволеного. Вона не зупинилась. А далі з нею трапилося те, що трапляється, мабуть, з кожним принаймні раз у житті. Вона зробила так, як роблять діти: спробувала позбутися доказів своєї причетності до вчиненого. Але перед нами не дитина, що ховає крадені ласощі: вона завдала своїй жертві жорстокого удару — їй треба позбутися того, хто знає про неї правду. Він не повинен більше потрапляти їй на очі. Їй треба знищити свідчення своєї провини.

Що ж це за свідчення? Том Робінсон, жива людина. Вона хотіла позбутися Тома Робінсона. Своїм існуванням Том Робінсон весь час нагадував би їй про те, що вона вчинила. А що вона вчинила? Намагалася спокусити негра.

Вона, біла, намагалася спокусити негра. Наважилася на вчинок, якому в нашому суспільстві немає виправдання: поцілувала чорного. І не якогось старого негра, а молодого, сильного чоловіка. Доти закон для неї не існував, але досить було його порушити, як вона відразу ж попала в його безжалісні лещата.

Батько випадково побачив це. Що він сказав, ми знаємо із свідчення підсудного. Що ж зробив батько? Ми не знаємо напевно, але Мейєлу Юел хтось по-звірячому побив, і є непрямі докази, що били її лівою рукою. Ми знаємо також, що містер Юел почав діяти так, як діяв би на його місці кожен богобоязливий, непримиренний і поважний білий. Він подав відповідні свідчення, безсумнівно, підписані лівою рукою, і Том Робінсон опинився на лаві підсудних і, як ви самі бачили, давав присягу, поклавши на біблію єдину здорову руку — праву.

Отже, тихий, порядний, скромний негр, який мав необережність пожаліти білу жінку, змушений тепер заперечувати слова двох білих. Нема потреби нагадувати вам, як вони поводилися, коли давали свідчення,— це ви бачили самі. Свідки звинувачення, за винятком шерифа округу Мейкомб, стали перед вами, панове, перед судом, безсоромно впевнені, що їхні свідчення не викличуть ні найменшого сумніву, впевнені, що ви, панове, поділяєте їхню думку — хибну думку — про те, що всі негри брехливі, що всі негри розпусні, що білі жінки повинні остерігатися всіх негрів,— так міркують наші свідки і люди їхнього кола.

Таке припущення, панове, по своїй суті — брехня, така ж чорна, як шкіра Тома Робінсона, і ви це знаєте не гірше за мене. Проте ви добре знаєте правду, ось вона: є негри брехливі, є негри розпусні, є й такі негри, яких повинні остерігатися жінки — і білі і чорні. Але ж це можна сказати про все людство, а не тільки про якусь одну расу. В цьому залі не знайдеться людини, яка б жодного разу в своєму житті не збрехала, яка б хоч раз у житті не повелась аморально, нема на світі такого чоловіка, який хоч раз не подивився б на жінку хтиво.

Аттікус замовк і дістав з кишені носовичок. Потім він зняв і