Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

Т а к о г о  Шевельова Україна не побачила й досі. Звідси необхідність цього вступного «коментаря до біографії». Все інше, «негероїчне», що слід знати про нього читачеві, ЮШ розповів про себе сам.

***

Писати про ЮШ, яким я його знала, — значить, хоч-не-хоч, писати про себе. Для тих, кому в цій книжці може видатися «забагато Забужко», поясню, що листи ЮШ були стандартного обсягу (переважно друковані на поштових аркушах, призначених для згортання конвертом), — мої, натомість, «розпухали» без жодних обмежень, чим і спричинено позірну «нерівноправність» голосових партій (по 3-4-5 моїх сторінок — проти незмінно й строго однієї від ЮШ): кажу «позірну», бо густина інформації з мало- чи багатослівністю нічого до діла не має, і один лаконічний рядок ЮШ не раз може, якщо вміти подумки його «розгорнути», вміщати в собі «статтю середнього розміру». Але навчилась отак «розгортати» я, зрозуміло, далеко не відразу, — на те, щоб виробити «спільну мову», в якій обоє почувалися б цілком вільно, нам із ЮШ знадобилося майже п'ять років: надто великою була початкова межи нами дистанція, надто великою еґоїсткою — та «молода дебютантка», якій потрібен був від «старого майстра» насамперед леґітимізуючий «голос історії» у відповідь на її власний, — та й ЮШ, з натури самітник, на підводних рифах, що виникають у всякому неформальному спілкуванні, почувався не найвправніше… «Поза текстом» епістолярію лишилися сотні проговорених нами людино- (і телефоно-) годин, без яких, боюся, ніякий обмін віршами-статтями-книжками нічого не поміг би, — тільки живе-бо спілкування «від людини до людини» здатне пробити всі бар'єри, в тому числі й найнездоланніший — культурний, котрий, за моїми спостереженнями, відчужував від ЮШ чи не найбільше людей «нової формації»: ЮШ був «паном старої школи», що означає, при всій позірній простоті й звичайності, при всій привітності й мило-невимушеній світськості, ще й поколіннями вщеплюване в духовний генотип усіх «добре вроджених» «Noli me tangere», ту незриму, але виразно відчутну «межу доступности», котра згори внеможливлює будь-яке амікошонство — і автоматично змушує кожного «громадянина радянського хову» (якщо з нього не зовсім нечуственний тупак!) почуватися трошки недомитим (своєї бабусі по батькові, теж «із доброго дому», я в дитинстві просто боялась — і так само «заморожено» попервах була трималась і з ЮШ, доки він сам мене не «розморозив»). Біда в тому, що «Еккерманом» я виявилася нікудишнім — і з наших розмов записувала по свіжих слідах (коли взагалі записувала!) не так діалоги прямою мовою, як власні «рефлексії з приводу». А розмови, на відміну від листів, новими очима по упливі часу не переглянеш і не переоціниш: що запам'яталося, те запам'яталося, — те, і тільки те, що я в свої тридцять з хвостиком здатна була «запеленґувати».

Тут нотабене: слів «учитель» і «учениця» — найперших і найлогічніших, що мали б спасти на думку, — ніколи між нами вимовлено не було. Мені й духу б на таке не стало — надто після того, як раз у розмові впала згадка про спільного знайомого, котрий слухав у ЮШ курс у Колумбійському університеті й називав себе на цій підставі «учнем Шевельова», — ЮШ тоді засміявся й добродушно сказав: «Я не вважаю його своїм учнем»[113], — так легко й звичайно, мов пушинку з піджака зняв, і я мимоволі збентежилась, ніби самозванцем виявився не знайомий, а я сама: якось уперше стало ясно, що і в стосунках «учитель — учень» (може, найдужче пошкоджених добою тоталітаризму) «для танґо потрібні двоє» — як і в дружбі, в любові, в усяких взаєминах, котрі тому так і звуться, що взаємні, творяться двома самостійними особистостями на рівні «Я — Ти», і не можна без відома другої сторони бути чиїмось «учнем», як не можна бути товаришем чи подружжям… До того ж на час нашого знайомства мій період «пошуку живих учителів» (що скінчився кількома розчаруваннями й одним серйозним уроком «від супротивного» — як «не треба» й «не можна», за жодних обставин) був уже позаду, моя система вартостей і поглядів загалом сформована, і хоч у багатьох пунктах вона дуже живо співрезонувала з шевельовською, однак «виліплювалась» усе-таки не ним, тож традиційна формула «учнівства» тут начебто й не пасувала. Чи принаймні так мені тоді здавалося.

У ЮШ, як видно з останніх його листів, була з цього приводу своя думка, але він волів тримати її при собі й озвучувати не квапився: він узагалі був одним із найпотайніших людей, яких я в житті зустрічала. Така скритність береться не з самої лише природної вдачі або дворянської звичаєвої стриманости («защіпнутости на всі ґудзики»), — це ще й печать того покоління, в якому за одне необачно зронене слово можна було заплатити головою (у спогадах ЮШ пише, як його вразив був, уже на еміґрації, своїм потоком одкровень при першій-таки зустрічі російський філософ Фьодор Степун: «Це ми, люди інших поколінь, люди, що пройшли школу більшовицького режиму, звикли тримати язик за зубами, мовчати, ховатися й таїти, а для нього — російської людини доби кінця старої імперії — така балакучість була природна й самозрозуміла»[114]). Звичка «тримати язика за зубами» з роками входила в плоть і кров, і в старості людям не раз легше було змовчати, ніж «розпечатати» заборонену тему, — цей «синдром конспіратора» я пізніше спостерігала й у ветеранів УПА, які в юності навчалися «про справу говорити не з ким можна, а з ким треба», й цілу решту життя нерушимо зберігали військову таємницю вже неіснуючої армії, навіть коли прийшла пора заговорити про неї на весь світ. У випадку ЮШ «військовою таємницею», яку він змалечку і аж до 33-го року життя мусив ховати од світу, було його «соціальне походження», зрештою так і не викрите радянською владою (мимоволі думаєш, наскільки ж інший «моральний матеріал» дістався більшовикам «на вході», ніж маємо тепер «на виході», якщо за чверть віку, прожитих у тому самому місті й у тому самому будинку, де десятки людей іще мусили пам'ятати Шевельових як «генеральшу з паничем», ЮШ тільки один раз натрапив на стукача!). Саме звідти, гадаю, походила його нехіть до балачок на приватні теми: «про себе самого» він говорити просто «не вмів», не навчився у свій час, і з того боку відкривався повільно й туго, мов чавунна брама на іржавих завісах. Про те, що його батько був «царський ґенерал», я почула в травні 1991 року від Богдана Бойчука — як розказане самим ЮШ в хвилину відвертости мало не під секретом, тож цю тему надалі в наших розмовах умисно старанно оминала: мало