Читати книгу - "Печера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона нормальна дитина, — промовив він глухо. — Я бачив її реакції… Вона нормальна, цілком нормальна…
— Тритане… йдеться про генетичні зміни.
— Це дитина, — він розумів, що говорить неприпустимо голосно і що голос його негідно тремтить. — Це дитина. Вона нещасна. Вона пережила шок. Вона втратила батька… Я їй обіцяв, що тут її зустрінуть… не скривдять… не примушуватимуть…
— Ми не душогуби, — зітхнув після паузи чоловік з м’якою усмішкою. — Але це ДУЖЕ важливо. Від цих досліджень залежить майбутнє людства…
— Експерименти над дитиною…
— Ми будемо її берегти. Але… розумієте.
— Не розумію, — сказав він пошепки.
Його співрозмовник пройшовся по кімнаті. Потім підійшов і присів — прямо перед лицем сидячого Тритана.
— Зате я можу вас зрозуміти. Я сам місяць як поховав… батька.
Зависла пауза й тривала довго.
— Отже, ні? Мені не можна…
— Ні, — чоловік з м’якою усмішкою встав. — Триглав високо цінує ваші зусилля й досягнуті вами результати… пане Тодін. Я висловлюю вам вдячність від Пізнавальної і від себе як від співкоординатора… Кар’єру ви почали блискуче.
Тритан мовчав:
Світ перед його очима почорнів.
Дозволене прощання відбулося невиразно й сумбурно. Він сам не міг згадати, про що говорив, про що брехав; Махі кивала. Це він запам’ятав на все життя — як вона кивала, дивлячись через його плече.
Тільки один раз вона глянула йому в очі.
Крізь шибку розкішної машини. Махі в житті такого не бачила, проте її не зацікавила механічна розкіш. Вона дивилася крізь шибку — на Тритана.
Через кілька років, досягши певного становища в структурі Пізнавальної, він спробує довідатися про долю дівчинки на ім’я Махі, першого мутанта, доставленого з ізоляту.
Проте нічого не довідається — ні тоді, ні потім, бо матеріали, як виявиться, було передано Охоронній главі, яка вміє ховати таємниці так, щоб вони вмирали.)
* * *
Колись у якомусь дивному романі вона читала про жінку, прикуту наручниками до спинки ліжка; пам’ятає, що так і не дочитала роману до кінця. Занадто він здався мерзенним і геть неправдоподібним.
Тепер…
Вона не боялась. Усе найстрашніше стається ТАМ, тут, у зовнішньому світі, під сонцем — що може статися?..
Вона посиділа ще — напрочуд спокійна, відсутня, байдужа. Потім так само відсутньо озирнулася — на задньому сидінні лежала сумка, в кишеньці якої — вона пам’ятала — водій залишив ключі від наручників…
Вона поморщилась. Уся ця суєта з залізом і ключами здалася їй вульгарною й несправжньою. Тільки смерть у Печері — справжня смерть…
Вона з огидою подивилась на свою руку. Браслет совався на схудлому зап’ясті; Паула спробувала його стягти — дарма.
Де ти, Рамане?.. Ніколи не став на сцені таких вистав. Оперета якась, смішно й непристойно — метушня з наручниками поряд з мертвим тілом…
Та Паула не соромилась і не боялася мерця. Напевно, через цей порожній погляд. Ніби померлий не був людиною, ніби він, хоч яка блюзнірська ця думка, був просто дохлою рибиною. Цей його погляд, погляд з Печери, дивним чином виводив його з числа живих істот. Царна не здригнеться, зустрівши здохлого схруля…
Незабаром Паула зрозуміла, що до сумки з ключами їй не дотягтися. За життя водій був завбачливий і не хотів, щоб Паула втекла; сумка забилась у найдальший од Паули куток салону.
Вона знову не злякалася.
Посиділа кілька хвилин, бездумно розглядаючи салон, — так, ніби тільки зараз їй випала нагода вперше його роздивитися.
Велика й потужна машина, вкрита пилом і простора зсередини. Ніяких наклейок, ніяких брелоків, узагалі жодного відбитку особистості хазяїна, і навіть клейончаста коробка аптечки, що звалилася від тряски на заднє сидіння, невиразна й стандартна…
Паула ковтнула слину. Потім намацала важілець, що відкидає спинку, й перетворила своє крісло на ліжко — так само, як це зробив перед тим водій.
Потім стягла туфлі.
Потім уляглася на спину, підтягла коліна до живота й зобразила певний гімнастичний етюд, щось схоже на «стійку на лопатках з переворотом». І захопила аптечку ногами.
Через секунду, коли коробка вислизнула, Паула примудрилась підхопити її вільною рукою; кришка відкинулась, обвіявши Паулу хвилею лікарняного смороду. Як просто, виявляється, звикнути до цього мерзенного запаху… і як швидко від нього відвикаєш.
Паула відшукала серед купи обов’язкових ліків мазь од опіків. Густу й жирну; переборюючи огиду, обмастила кисть прикутої руки.
Потім стисла зуби, чекаючи болю; болю практично не було. Рука майже без зусиль вислизнула зі стального браслета, і Паула машинально потерла долоню об тверду обшивку крісла. Добра трапилася мазь. Не відмиєш.
Пробираючись у хащу, машина залишила по собі недобру пам’ять — прим’ята трава встигла піднятись, але були ще й обламані кущі й обдерті гілки. Паулі не довелося замислюватись, шукаючи дороги, — вона поверталася по власних слідах; сісти за кермо їй не спало на думку. Вона чомусь була впевнена, що зі смертю водія автомобіль теж здох, та й, до речі, Паула не вміла водити машину. Майже зовсім.
Здоровий глузд підказував, що мертвого водія варто було б обшукати; втім, Паула вже давно перебувала в ситуації, позбавленій будь-якого глузду. Рамане, Рамане… Ніколи не став у своєму театрі таких дурних п’єс. Не став детективів — звертайся до класики…
Максимум, на що вона наважилася, — залізти водієві в широку кишеню куртки. Акція вимагала всієї її мужності, а здобиччю виявилася жменька дріб’язку та проїзний на всі види транспорту. Навіщо власникові такої машини — проїзний? Чи це означає, що водій не власник? Що машину дали йому тимчасово, для виконання якогось важливого доручення?..
А що особливо неприємно — на спинці водійського крісла вона побачила підсохлу буру пляму. Це не була кров мертвого — той був неушкоджений; скільки їх було, тих, що відбили Паулу в кремезного, у блондина, у тих, що везли її в машині… з емблемою на дверях…
Заради чого, думала Паула, намагаючись відтерти жирну від мазі долоню об червону кору сосни. Навіщо, невже заради мене? Тритан нічого не перебільшив, він, скоріше, применшив, щоб даремно мене не лякати… Як же ти все правильно казав, Тритане…
Ще там, у машині, її застав буденний телефонний дзвінок.
Якийсь час Паула бездумно дивилася на моргання зеленого вогника, потім узяла та й зняла слухавку.
— Подорожній, Подорожній! Ти що, очманів?! Ти мене чуєш, Подорожній, ти!.. — невидимий співрозмовник вилаявся. — Чого не рухаєшся?!
Голос був незнайомий. Але чути було чудово — наче з сусідньої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.