Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

визначенням, — але не забуваймо, що в ті часи епітет «русский» ще не дорівнював «великоросійському», а вживався як спільна парасолька для «велико»- і «малоросів», — а надто ще як зважити, що в Москві Мамонова було ославлено божевільним -і запроторено під довічний домашній арешт, а от у Полтаві, де «русские рыцари» ще сприймалися за автентичну самоназву козацтва[399], орден користувався такою авторитетною підтримкою, що зміг навіть уникнути прямих репресій, то ясно принаймні одне: ґрунтовна ревізія декабристського руху й очищення його від пізніших фальсифікацій мали б нині належати до першочергових пріоритетів вітчизняних істориків, які досі виявили до цього сюжету напрочуд мало інтересу — так, ніби нас він анітрохи не стосується, бо ж «хіба у нас була своя шляхта?»).

Саме з досвіду внутрішніх політичних поразок, з незагодженої родової кривди вчорашньої «політичної нації» (у 1830—1840-ві pp. вже остаточно випханої в свої полтавські маєтки — бавитися малоросійськими віршами та готувати своїх синів до столиць на службу) і зародилося психологічне підложжя для дворянського інтеліґентського народолюбства, — а вже матеріал для його ідейної концептуалізації був, уважати, під рукою: у Європі повним ходом розгорталася підготовка «весни народів». Щоб своя «заплакана мати» — Україна — також «усміхнулась», належалося тепер, за дуже вчасним Шевченковим закликом, «обійняти найменшого брата» — свого-таки «незрящого» мужика-гречкосія — на нових засадах спільнотної лояльности, і обов'язково на його-таки етнографічній «території» (поки між освіченими й неосвіченими класами лежав мовний, звичаєвий, а на Правобережжі часто-густо ще й релігійний бар'єр, будь-яке «братання» внеможливлювалось — «інтимний», як висловлюється С. Єфремов, «доступ до народу інтеліґента, все-таки „пана“ насамперед, стрівав непереможні перешкоди»[400]). Був за цим і ще один, додатковий психологічний мотив: майже завершена до середини XIX ст. втрата власної шляхти багато в чому дорівнювалася в Україні, кажучи мовою шпенґлерівської філософії культури, втраті «Європи», була українським варіантом «занепаду Європи» — коли не повним вимкненням, то принаймні різко відчутним «закрученням крану» кількасотлітнього переємства автохтонних культурних традицій: український, за Геґелем мовлячи, «дух» рішуче збіднів на живого й плідного первня садибної (або, по-нашому, «хутірської») культури, де «низьке» й «високе», усне й писемне, посполите й книжне, народна пісня й латинський трактат ще поєднувалися з тою природною «енгармонійністю», яку бачимо в Сковороди або Котляревського, останніх великих постатей доби гетьманського бароко, — звідтоді елемент органічно-культуротворчий, «теплий», позначений отим «побожним ставленням до переказу й звичаю» та «рештками релігії серця»[401], за котрим, задовго до Шпенґлера, так перечулено ностальгував «хутірський філософ» П. Куліш (який ще пам'ятав його з дому, як і, поколінням пізніше, Олена Пчілка[402]), закріплюється в нас виключно за селянським, «мужицьким» побутом, який тому й ідеалізується, як останній консервант хоч і «німої» (позбавленої горішнього поверху — книжної артикуляції), але таки «живої» культурної тожсамости (М. Драгоманов, а за ним і І. Франко, вважали, наприклад, штундистський рух в українському селянстві прямим продовженням «української Реформації» — братського руху XVI—XVII ст.: «наше мужицтво тепер приходить на те, на чому стояло в козацькі часи XVI—XVII ст.»[403]). Звідси той неминучий «етнографічний ухил» українського народництва, який породив його численні слабкості, досить вичерпно проаналізовані І. Лисяком-Рудницьким у згадуваній праці, щоб я могла тут на них не спинятися, бо не про те мені йдеться. Мета мого історичного екскурсу — хоч би тільки в першому наближенні, начерково відділити автентичне українське народництво («українофільство») від його пізніших трансформацш по «російському» типу, котрі сьогодні застують нам в очу його не лише класову, а й, значно важливіше, культурну, в найширшому розумінні, першооснову, що зберігалася в основному незмінною до 1890-х pp., — козацько-шляхетську.

І справа не в самому тільки дворянському походженні «братчиків» чи переважної більшости членів Старої Громади, хоча й воно, нівроку, теж зіграло свою історичну роль: адже Росія — як, меншою мірою, й Габсбурґська Австрія — була, як-не-як, державою становою, де дворянські зв'язки й походження відкривали ті можливості для «занятий малороссийскими гадостями»[404] в обхід закону, котрі для «різночинців» були елементарно неприступні (бо, як тлумачила панна Косач галичанинові О. Маковею, «після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої» [10, 179]). Ґенерал-губернатор Чертков міг, звичайно, точити зуби на «хибарку» В. Антоновича на Жилянській, але що ту «хибарку» все-таки відвідували і великі князі Романови, і спадковий принц Італії Віктор-Емануїл, то, замість вилетіти з університету, Антонович їхав на рік у закордонне відрядження, — а з посади тим часом летів Чертков; подібно й те, що М. Грушевський, з рекомендації В. Антоновича, зміг посісти у Львівському університеті кафедру вкраїнської історії, з усіма наступними для вкраїнської історії наслідками, завдячуємо тій обставині, що у Відні в Міністерстві освіти й культури Антоновичеві протеґували намісник Галичини граф Бадені й князь Сапєга[405] (зрештою, й українське книгодрукування в 1873 р. перенеслося до Львова зусиллями Полтавської громади, а в ній чільну роль відігравала вельми впливова дама — Єлисавета Милорадович зі Скоропадських, тітка майбутнього гетьмана, котра навіть після Валуєвського указу дозволяла собі утримувати в Полтаві україномовні недільні школи, і вона ж і зафундувала 20 тис. австрійських корон на друкарню НТШ); так само й Олені Пчілці всі її «малороссийские гадости» мусили успішно виходити не в останню чергу тому, що П. Косач «користувався з доброї слави» у князя Дондукова-Корсакова, а потім у ґенерал-губернатора Драгомирова[406] і т. д. (доходило до курйозів: коли київський ґенерал-губернатор граф Іґнатьєв отримав донос на Є. Чикаленка як на політично неблагонадійного «українофіла», то, бувши добре знайомим із Є. Чикаленком по роботі в губерніальному земстві, відповів донощикові, що й сам він, граф Іґнатьєв, походить «із чернігівських князів», отож, як потомствений «малорос», нічого шкідливого в «українофільстві» не вбачає[407]). Коротко-мудро, то було суспільство, у якому закон задкував перед персоналіями, читай вельможністю й зв'язками, — до такої міри, що в Петербурзі директор поштового департаменту міг навіть дозволити прохачеві послати до Києва вітальну телеграму для m-me Косач офіційно забороненою українською мовою, бо «для мадам Косач можна зробити й виняток»[408] (sic! — петербурзький урядовець пам'ятав її з ґенерал-губернаторського прийому, на якому вона демонстративно розмовляла по-українськи і він, боячись образити її своєю російською, мусив говорити з нею по-французьки[409], — нагадаю, що в той самий час за подібні демонстрації «мазепинського сепаратизму» «різночинці» позбувалися посад, а учнів виключали з гімназій з «вовчим білетом»!): quod licet jovi, non licet bovi, або, як писала Леся Українка матері, «що можна действительному статскому советнику, того не можна титулярному» [12, 427][410], і нема сумніву, що