Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Ти в ній режисер чи актор, Павле?

Швидше – глядач, бо тут уже все вирішено і розіграно без мене.

– Встати! Суд іде! – надтріснутим, фофлавим голосом прокричав помічник судді і зсутулився. Витер хусточкою змокріле обличчя, шию, руки.

– Чи є у підсудної запитання до свідка Глущенка?

– До цієї особи у мене давно немає запитань. До того ж я не хочу, щоб втішалися наші спільні колишні вороги, котрі зараз при владі. – Яна говорила сидячи. Хотіла подивитися йому в очі, але не могла впіймати їх на обличчі. Так, вони були розплющені, але не дивилися. – Немає запитань. Відпустіть його… до сповіді…

Бережанський нацдемний[98] революціонер Пашка Мовчун сидів у своєму Райському саду на саморобній брезентовій гойдалці і писав поемку про Яну Тищенко. Обласна газета навряд чи надрукує, а наша, бережанська, можливо, одважиться. Бо дуже сміливо: «Вона у нас, як Жана д’Арк»… Сильно! Але ж спробуй риму добери: парк, карк… «Бо ворогам сіда на карк»… Погано. Не естетично… «А влада в нас, як зоопарк»… Теж погано. Поганісімо, Пашка. «Вона немов козацька шабля»… Добре. А далі «мебля», «бля», «шобля»… Боже! Як вимучує ця поезія. Особливо рима.

Підбіг внучок Ісайка:

– Дідусю, до тебе машина біла приїхала з дядьками.

Пашка відклав блокнот для віршів, прудко зіскочив із брезентової гойдалки і пішов на вулицю… Йому здалося, що це приїхали нові бажаючі вступити у новостворену партію «Рада Визволення Улюблениці (РВУ).

Блін, помилився.

Районний есбеушник Ярко, Ярослав Ступак, з яким Паша був добре знайомий, не раз пили по чарці в урочищі Трьох джерел. Нормальний, патріотичний нук,[99] все правильно розуміє, любить Україну і все українське. З Тернопілля. Його дідо (так він каже) хлопчиськом воював в УПА, був поранений у ліве плече, відбув заслання. Минулого року Ярко з відзнакою закінчив академію СБУ, носить академічний значок на лацкані (мабуть, їх у нього два, бо має і на кітелі, і на цивільному).

– Є пропозиція, друже Мовчун. Покавалєрувати, дрінькнути[100] в лісі, на повітрі. До мене завітав шеф із столиці. Хоче відпочити і познайомитися з вами. У мене в машині вже все є. Навіть баночка чорної ікорки.

Шефом Ярка був звичайний есбеушник (Ступак один раз звернувся до нього «пане старший лейтенанте») із обласного управління Дмитро. Прізвища не назвав, воно мені й не потрібне те його прізвище. Комунікабельний, веселий, по дорозі до Трьох джерел упік анекдота.

Щоб не забути – повторю. П’яничка, москалик із Вологодщини, нарешті стягнувся на вживаного, прогнилого «жигулька». Всю зиму підварював, підлатував, підфарбовував. Літом вирішив забрати жінку, малого синка і майнути до Криму. Під’їхали до українського кордону пізно вночі. Довжелезна черга. Москалик пішов розвідати ситуацію. Побачив величезний освітлений щит із золотавим тризубом та написом «Нехай щастить!». Іде назад, сідає в своій драндулет і пече на Вологодщину. Здивована жінка запитує, що сталося? Він відповідає: «Ну, бля’, хохли! На рускаво чєловєка наставілі віли с троіх зуб’єв. А главноє напісалі: «Нє х…й шастать!»

Молодець Дмитро! Це тобі не колишні совєцькі кадебісти, зашорені, тупі служаки і провокатори.

Наші – патріоти, демократи.

Ми нахитнули по сто п’ятдесят «Хортиці». Закусили чорними оливками з кісточками. Точно, з кісточками, бо я обережно обсмоктував, щоб не зламати підгнилого зуба.

Ярко хутенько оббілував пару бережанських огірків, притрусив сіллю. Дмитро намазав маслом та чорною ікоркою бутерброди. Як казав геній: процес пішов, навіть побіг процес. Ми кинулися в Трубіж. Форкали, пірнали, місили торф’янисте дно, загравали з молодицями, що на лівому березі, на розкішній леваді, наперекір пральним автоматам усіх версій, руцями прали простирадла і рушники, попідткувши подоли суконь і спідниць.

– Класика! Хрестоматія! – вигукнув Дмитро фиркаючи теплою і чистою трубізькою водою. – Класика українська. Можна знімати кінокадри. А які стегна у молодиць! Яка натура! Україна!

На березі навезьгали ікри на вже не дуже молоду бережанську картоплю, втяли кружалець забутої вареної ковбаски з курятини, пальнули ще по сто і п’ятдесят. Хотіли йти купатися, але Дмитро заперечив.

– Пане Павле! У цій країні нам іще жить і жить, еге?

– Еге, – відповів я, бо нікуди не збирався емігрувати, навіть до дядька Філона в Австралію, який може заповісти мені частину спадщини. Знайдіть ідіота, який би відмовився жить і жить.

– Тому вам, представникові місцевої влади, її депутатові, видатному громадському діячеві, хочу по-дружньому порадити: не піддавайтеся на авантюри місцевих екстремістів. Я не хочу брати із вас розписки про нерозголошення. Вірю вам, справжньому патріотові. Та мушу сказати – дехто з них – завербовані російськими структурами, що, на жаль, діють в Україні. Гірко, але це – правда. Ви стільки зробили для Неньки, тому їхня агентура боїться вас, вашого авторитету, вашого впливу на маси.