Читати книгу - "Багряний рейд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Свиснуло.
Дунай схопився за пістолет, розвертаючись на різкий звук. Чуб здивовано глянув спершу на нього, потім побачив причину тривоги, реготнув. Не стримав усмішки й Коломієць: на плиті саме закипів чайник, про це повідомив свисток на кінці носика. У цьому звуці було щось невловимо мирне, домашнє, затишне — вдома в Максима теж був такий, і він не знав, чи зберігся. Відтоді, як після судового вироку пішов по етапу за Урал, у рідному Миргороді не був. Та й дому напевне вже нема.
Враз накотило: він на Київщині, якихось три сотні кілометрів на північний схід — і ось вона, рідна Полтавщина, тугу за якою й тягу до якої чомусь відчув саме тепер. Труснувши головою, аби не відвертати свою увагу зайвими думками, Максим зняв чайника з плити, витягнув свисток, допитливо глянув на Агату.
— Талісман, — розвела вона руками.
— Чому талісман?
— Єдине, що залишилося на пам’ять про Курськ. Запакувала чайник із собою в евакуацію. Він дореволюційний ще, — додала для чогось.
— Хочеш повернутися туди?
— Мабуть. — Вона знизала плечима. — Не знаю. Місто давно наше. Я клопоталася після евакуації. А мене чомусь сюди…
— Ваших сюди, на нашу землю, далі засилатимуть, — сказав Дунай. — То задум такий, московський. І ви вчите тут наших дітей чужої мови. Забрати мову — то як вирвати язика.
Агата, котра лиш почала розпружуватися, боязко втягнула голову в плечі, знову перетворившись на голе мокре беззахисне курча.
— Давай поки без агітації та політичної інформації, — відчеканив Коломієць. — Хоча б через те, що тут не час і не місце.
— Ми прийшли сюди навертати людей на наш бік, — нагадав Дунай.
— І ти вирішив почати з сільської вчительки — росіянки, присланої сюди проти її волі, — підхопив Максим. — Сам чув: Агата не хоче тут бути. Побережи сили й красномовство для іншої нагоди та більш вдячної аудиторії.
— А ти, чую, трохи інакше заговорив.
Слухаючи обох, Агата крутила головою й уже не знала, кого їй більше боятися.
Коломієць легко взяв жінку за лікоть, даючи зрозуміти всім — дискусія на цей момент припиняється. Дунай знизав плечима, ступив до плити, підняв кришку чайника. Лице відразу обдало парою, він примружився, мов кіт під дощем, гмикнув, зиркнув на жінку.
— Там вишня є в саду. Малину ніби примітив. Скоч, наламай гілочок, тільки не сухих. Тих, що засинають, розумієш мене? Заваримо, окропом заллємо. Матимеш добрий чай.
Агата глянула спершу на нього, потім на Чуба.
— Чого, збігай, — добродушно дозволив той.
Натягнувши перешите з шинелі пальто і пхнувши ноги в чуні, господиня вийшла надвір. Дунай, роззирнувшись, вибрав собі місце в кутку біля плити, сів на підлогу, притулився спиною до стіни, стягнув чоботи, розмотав вологі брудні онучі. Кімнатою відразу розповзся кислий запах. Незважаючи на це, Дунай розклав онучі на грубі, витягнув ноги, навіть поворушив звільненими пальцями.
— Добре є.
Коломійцеві теж кортіло не лише роззутися, а й скинути одяг, витягнутися будь на чому, крім вогкої землі.
Рипнули двері — зайшла Агата зі жменькою наламаних гілочок. Дунай не поворухнувся, їх узяв Чуб, поламав дрібно, кинув у окріп, знову поставив чайник на плиту, накрив кришкою.
— Хай упріває. Цукор, може, маєте, пані?
Замість відповіді Агата взяла з підвіконня невеличкий полотняний згорток, розгорнула, виклала посеред столу сколоту в різних місцях голівку рафінаду.
— Все?
— Тобі на роботу скоро. Запізнишся — підозріло, — нагадав Максим. — З дільничним що? Як звати, де проживає, з ким.
— Гордієнко. Юрій. Лейтенант. Здається, молодший. Чи вже ні, я його зірочки на погонах не пильную. Живе з нашою Зозулею.
— Що за пташка?
— Майя Зозуля, працює в сільраді, в конторі. Чула, Гордієнко хоче на ній женитися.
— Зозуля відбила жениха в тебе? Чи я чогось не дочув?
— Погано слухали! — огризнулася Агата. — Дільничний був у партизанах. Зараз тягне в кого що може. Йому відкупне дають, і в селі, і на базарі в Макарові, часто там буває. На короткій нозі з начальником міліції та начальником управління НКВС у районі, Фомін його прізвище.
Коломієць і Дунай швидко перезирнулися. Тепер у Дуная нарешті з’явився справжній інтерес до розмови.
— Де хата Майї Зозулі? Тобто, — тут же виправився Максим, — де міліціонер живе?
— Можу розказати. Чи намалюю. Я ж не проведу вас отак, — і відразу, без паузи: — Що ви зробите з ним… з ними?
— Розмова буде, — відповів обтічно Коломієць.
Чайник знову засвистів.
Максим пересунув його з вогню. Хату поступово заповнили пахощі заварених пагонів, хоч запах бруду не перебили, навіть змішавшись
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряний рейд», після закриття браузера.