Читати книгу - "Багряний рейд"

Пошукав і знайшов, на що би поставити свою тару.

Книжечка казок Пушкіна.

Максим вийшов у сіни разом із зібраною Агатою, провів до дверей.

Надвір не виходив, затримав жінку, розвернув до себе. Зустрів уже не зляканий, тепер відсторонений, покірний погляд.

— Душа не на місці?

— Не на місці. Хіба після всього можна інакше?

— Усе буде добре. Я гарантую безпеку тобі й твоєму хлопцеві.

— Ти це вже говорив.

— Повторюся, не страшно. Ми заберемося, Агато. Теж обіцяю. Нам не можна тут бути довго. Ризиковано. Незнайома людина, таке всяке…

— Не довіряєш.

— Ні.

— Дякую за відвертість.

— Мусиш зрозуміти. А я мушу повірити тобі через «неможна».

— Якщо випливе, мене розстріляють. Або під суд, далі табір. Надовго. Андрійка в дитячий будинок. Він не виживе там. Я, здається, всюди тепер витримаю.

— Не випливе. Ані в мене, ані в інших нема причин виказувати тебе. Ти нічого не зробила, ні в чому не завинила. Живеш у крайній хаті від лісу, вся провина.

— Смішно. — Її очі не сміялися. — Обережніше. Прошу вас, молю, як людей — обережніше будьте, тихіше.

Не знаючи, як і чим підсилити прохання, Агата торкнулася долонею неголеної щоки Коломійця. Хорунжий взяв її руку в свою, відвів.

— Іди, Агато. Ти зробила, що могла. Не забуду. Йди.

Жінка вийшла, щільно причинивши за собою двері. Максим тут же потягнув їх на себе, утворивши вузеньку щілину, провів поглядом. Двір Агата перетнула, не озираючись, лиш вийшовши на вулицю, не стрималася — глянула через плече. Зачинивши двері, Коломієць не поспішав повертатися в хату. Затримався у сінях, знайшов залишки тютюну, папірець та запальничку. Закурив, притулившись спиною до стіни.

Так.

Вчителька не викаже.

Спроби переконати її в добрих намірах навряд чи вдалі. Вона не повірила. Виглядає, не звикла вірити нікому, і вона не одна така. Не лише в цьому селі, люди давно перестали довіряти одне одному. Зрадити, донести, продати когось заради хай навіть невеличкої вигоди стало нормою, і такого кроку можна чекати навіть від близької людини. З якою спиш в одному ліжку, живеш під одним дахом, їси з однієї тарілки.

Проте Максим ударив Агату нижче пояса: згадав дитину.

Звісно, він не збирається чимось зашкодити хлопцеві. Але метод дієвий: мама боїться за сина, тому хлопець під їхньою опікою — гарантія її мовчання.

Поки що.

Тепер його неабияк цікавив дільничний Гордієнко.

Точніше його стосунки з капітаном Фоміним, вчорашнім новим знайомим.

Треба будь-що дізнатися про долю своїх людей. Скількох убито, хто живий і в полоні, що відомо енкаведистам, які найближчі плани дій. Дільничних мусять інструктувати у зв’язку з такими надзвичайними подіями в районі. Вони мають придивлятися пильно, фіксувати всіх підозрілих у формі військових Червоної армії.

Усе це Коломієць збирався почути від місцевого дільничного найближчим часом. Дав собі на розробку й реалізацію плану добу. Дві — вже критично, сидіти довго під цим дахом небезпечно. Потрібні люди, надійніші за російську вчительку. Навіть якщо він готовий їй довіритися, цього ніколи не дозволить собі та іншим затятий Дунай.

Резервний зв’язок, автокефальний дяк-підпільник Остап Ревуцький.

Вийти на нього так само питання короткого часу.

Впродовж доби.

Багато треба встигнути за найближчі двадцять чотири години.

Максим докурив, глянув на годинник. Рахуючи від учорашнього ранку, він не склепляв повік уже добу.

Ступив до хати.

На підлозі хропів Дунай. На ліжку — сопів Чуб, прилаштувавши зручніше перев’язану руку.

Більш ідилічної картини давно не бачив.

— Посадіть його, — звелів Фомін.

Двоє кремезних вартових, котрі втягнули пораненого під скуті за спиною руки, підвели його до ослона й опустили. Полонений не втримався, посунув на підлогу. Капітан, гидливо скривившись, вийшов з-за столу, став навпроти, нахилився, просичав:

— Погано? Ледве дихаєш? Може, лікаря тобі, укол? Спокій, не