Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

Але ось на сцену вийшов Теодоро Феррарі. Зал на мить завмер — і відразу ж вибухнув оваціями. Тенор мав рідкісний оксамитовий відтінок голосу. Співак приголомшив графа Станіслава широтою діапазону, майстерністю плавних переходів із регістра в регістр. В якийсь момент графу здалося, що він уже чув цей голос.

— Жозефіно, — пошепки звернувся він до дружини. — Де я міг бачити і чути цього співака?

— Мені він теж когось нагадує.

— Цей співак приїхав кілька років тому з однієї із країн Східної Європи, — дав довідку лорд Гамільтон.

— Чекай-чекай, — Станіслава немов осінила якась здогадка. Він узяв бінокль і уважно поглянув на сцену. — Це ж наш Федорко! — майже вигукнув він. — Так-так, син нашого коваля, якого ми відправили сюди на навчання!

Після вистави Станіслав від усього серця привітав співака і по-батьківськи обняв.

— Бачу, ти не втрачав часу дарма. Вітаю.

— Дякую, пане графе, — дещо зніяковів Анатолій. — Я відразу помітив вас у ложі і дуже хвилювався. Мені так хотілося вам сподобатися!

— Тобі це вдалося. А тепер я хочу, щоб ти показав усе, чого тебе тут навчили. Через три дні ми влаштовуємо невеликий прийом, і було б добре, якби ти взявся за підготовку музичної частини вечора.

— Залюбки, пане графе.

Потоцькі зняли маєток неподалік від будинку лорда Гамільтона, і, мабуть, краще місце в усьому Неаполі знайти було важко: з одного боку краєвид на море з островом Капрі вдалині, з другого — алея вілли Реале.

Прийом, а точніше обід, як і передбачав граф Потоцький, відбувся через три дні. Очікували короля з королевою. Граф Станіслав, який завжди брав у подорожі своїх кухарів, обіцяв королеві декілька страв української та польської кухні, розхвалюючи їх неповторність і незвичайний смак. Прийнятий із щирою привітністю король продегустував кожну страву, проте їсти не став. Покликавши до себе кухаря, почав розпитувати його про назви страв, способи приготування та інгредієнти. Потім відбувся концерт, в якому знову сяяли Франческа і Теодоро, виконуючи найпопулярніші твори. Феррарі також віртуозно грав на скрипці та клавесині, а на закінчення заспівав дві українські пісні, зірвавши оплески слухачів.

— Браво, Анатолію, — граф Потоцький обняв співака. — Бачу, не помилився, розгадавши в тобі талант. І тепер перебуваю в деякій розгубленості і хочу, щоб ти сам зробив вибір: тебе чекає велике майбутнє тут, в Італії, тому я, хоч і маю право вимагати твого повернення на батьківщину, робити цього не буду. Останнє слово — за тобою.

— Дякую, пане графе, за розуміння й істинно батьківське ставлення до мене. Я довго думав про це, і рішення моє однозначне: я повертаюся. У мене багато творчих задумів, я і сам почав займатися композицією і хочу, щоб прекрасна музика звучала і у нас в Україні. Більше того, — Анатолій перезирнувся із Франческою, — хочу повернутися на батьківщину не один, а з примадонною. Ми вирішили одружитися і просимо у вас, пане графе, благословення на наш шлюб.

— Благословення ти отримаєш у Тульчині від батька з матір’ю, а твоє рішення я тільки вітаю.

— Я протестую, — жартівливо вступив у розмову король Фердинанд. — Графе, ви, як смерч, проноситесь по Італії, змітаючи все на своєму шляху. Мало того що, скуповуєте найкращі картини, скульптури, книги та альбоми, ви вже взялися за музикантів. Так наша бідна Італія залишиться без найкращих зразків мистецтва, і нащадки нам цього не пробачать.

— Не хвилюйтеся, ваша величносте. Ця земля ніколи не збідніє талантами. Навпаки, ви повинні пишатися, що насіння, пророщене тут, зійде і в інших країнах.

— А ви, виявляється, філософ, графе.

Станіслав уважно поглянув на короля Фердинанда: чи щирий той. Але, схоже, королю справді припали до душі слова Потоцького.

Увечері, коли гості роз’їхалися, граф і співак докладно обговорили обов’язки останнього.

— Ти повинен придбати все, що необхідно для мого театру в Тульчині, — від музичних інструментів і партитур до реквізитів. Витрати не повинні тебе бентежити. І врахуй, що ставити в театрі будемо і оперу, і балет, і комедію, і драму, і, звичайно, лялькові вистави.

— А гастролі можливі?

— Безсумнівно. І в цьому теж буде призначення театру, адже артистам потрібен глядач, нехай і не завжди підготовлений, чи не так?

— Так, звісно.

Почалися прогулянки за місто. Найбільш притягував до себе Везувій, з якого валив дим, віяло чимось загадковим і навіть трішечки потойбічним. Схили його були вкриті безформними накопиченнями, що час від часу пожирали самі себе, коли вулкан оживав і вивергав із себе лаву, каміння й попіл. Це і приваблювало до нього художників, які бажали втілити всю цю дисгармонію у щось прекрасне.

Станіслав і Жозефіна (з мольбертом графиня не розлучалася) відвідали головні визначні пам’ятки півдня Італії — Везувій і Помпеї, взяли на пам’ять шматочки лави і камінчики стародавнього міста, похованого під вулканічним попелом. Залишаючи Неаполь, граф Потоцький кинув довгий і сумний погляд на місто.

— Тільки у красі можуть народжуватися великі музиканти і художники. І я прагнутиму створювати красу на своїй батьківщині заради наших дітей. Не тільки наших, — мовив він, звертаючись чи то до себе, чи то до далекого Тульчина.

А попереду на них чекала не менш прекрасна й екстравагантна Венеція з карнавалом — святом душі.

Якщо вам не вдалося побувати у Венеції наприкінці XVIII століття, то ви вже ніколи не дізнаєтеся і не відчуєте той колорит, ті свободу і простоту спілкування і водночас вишуканість у стосунках людей, свободу помислів і суворість законів тієї епохи. Але краще надамо слово сучаснику: «Венеція місто декораційне, ніби навмисно збудоване для свят, особливо нічних. Синє небо, вода, палаццо, храми, рухливе, строкате народонаселення так і просяться в цю розкішну раму чарівної картини».

Якщо вам розповідатимуть, що Венеція по-особливому готувалася до карнавалу 1782 року, очікуючи приїзду великого князя Павла Петровича і княгині Марії Федорівни, чи, тим паче, графа Потоцького і його дружини, не