Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Ще кілька діб билися севастопольці за своє місто, показуючи безприкладний героїзм і самовідданість. І весь час у вікні школи негаснучим вогнем палав Валериків піонерський галстук, надихаючи бійців на нові бойові подвиги.

А коли за наказом Верховного командування наші війська тимчасово залишили Севастополь, його оборонці пішли на інші фронти, влилися в партизанські загони, які діяли в Криму. І всі, хто знав Валерика, хто воював з ним пліч-о-пліч, назавжди понесли у своєму серці світлу пам'ять про юного героя.

Давно відгриміла Велика Вітчизняна війна, і події, зв'язані з нею, стали історією.

Непереможна Радянська Армія звільнила всю нашу землю, в тому числі й Севастополь, від фашистської нечисті, розгромила ворога в його лігві, і колишні воїни повернулися до мирної праці. Люди залікували рани на власному тілі і на тілі нашої землі. Всі ми єдиною дружною сім'єю будуємо комуністичне майбутнє.

Але ніколи не забудуться ті, хто поліг у жорстоких боях.

Не забудеться і Валерій Волков.

Іліта Даурова, яка тепер живе і працює в Північній Осетії, завжди пам'ятала те, що писав Валерик у своїй «Окопній правді»: «Хто з нас залишиться живим, розкажіть усім, хто в цій школі буде навчатись, де б ви не були, приїдьте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі…»

І Даурова поїхала в Севастополь, щоб виконати заповіт героя. Вона побувала в багатьох школах і розказала, як це було.

Тоді піонери Севастополя почали розшуки матеріалів про Валерія Волкова. До них приєдналися піонери Москви, Осетії, Вірменії та інших республік.

Знайшлося чимало людей, які близько знали юного героя, воювали з ним в одних окопах. Так з колективних спогадів, з документів і свідчень вималювався образ піонера Валерія Волкова, який показав приклад мужності і відданості Радянській Батьківщині.

Тепер школа в Севастополі, у вікні якої висів Валериків піонерський галстук, зветься «Школа-інтернат № 4 ім. Валерія Волкова». У ній створено музей юного героя. Музей весь час поповнюється новими експонатами.

Біля школи любовно оберігається могила героя.

Валерія Волкова посмертно нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня, а його ім'я назавжди вписане в Почесну книгу Всесоюзної ордена Леніна піонерської організації імені В. І. Леніна.

Герої не вмирають!

Разрушен замок величавий,

В себе он мрачное таил…

Он смерть, и ненависть, и славу

Под серым камнем схоронил.

Риба не ловилася.

Коли ранок висинив безхмарне небо і велике рожеве сонце загойдалось на далеких мінливих хвилях, рибалки один за одним потяглися до причалу.

Вони кликали й Мікоса Фасулаті:

— Гей, правуй до берега! Даремно море скородимо!

Але Мікос ніби й не чув їх. Він знову пустив свого баркаса вздовж стрімкого, скелястого берега і закинув старенькі в'ятери.

За стерном сидів його син Костас, такий же, як і батько, крутогрудий, широкоплечий та коротконогий. Йому теж хотілося вже до берега, але він не насмілювався сказати про це батькові, бо знав його гостру, запальну вдачу.

Нічого путнього не витягли й цього разу. У в'ятерах бився та виблискував під сонцем якийсь дріб'язок, що його соромно було й людям показати. Але це, як видно, не бентежило Мікоса Фасулаті.

Костас помітив, що батько сьогодні взагалі байдужий до лову. Він більше поглядав на крутий берег, власне, на верхівку скелі, що тримала на своїх бурих, порепаних і оголених плечах стародавню вежу, збудовану генуезцями ще у тринадцятому столітті.

Раніше ця вежа ніколи й нічим не привертала уваги місцевих жителів. Хіба що хлопчаки часом діставалися до неї, щоб там влаштовувати свої грища, та й то — рідко. Але відтоді, як прийшли німецькі фашисти, тільки й розмов було, що про вежу.

В ній засіли невідомі сміливці і обстрілювали бухту та причал, завдаючи окупантам чималої шкоди.

Якось сталося так, що вежа замовкла і довго не озивалась. Комендант селища Гюнтер Бахман вирішив, що під прикриттям темної кримської ночі гарнізон її втік. Він спорядив ватагу своїх молодчиків, наказав їм добутися до фортеці, оглянути її ретельно й доповісти йому про все побачене.

Ватага вирушила дружно і навіть весело.

Але коли до вежі лишалося ще якихось тридцять-п'ятдесят метрів, вона враз ожила, зустріла ворогів густою зливою куль, перебила майже всіх і знову замовкла.

Тоді стало ясно, що гарнізон і не думає нікуди тікати, і між ним та окупантами зав'язалася жорстока боротьба.

Гюнтер Бахман посилав до вежі досвідчених розвідників, але їх наче земля поглинала — вони не поверталися.

За вежею невідривно стежили найкращі Бахманові снайпери, але ніякісінького руху там їм виявити не пощастило.

Комендант звертався до населення, обіцяв велику винагороду тому, хто допоможе проникнути у вежу, але бажаючих не знайшлося.

Уже й самим жителям селища кортіло дізнатися, хто ж там сидить. Хто ті сміливці, що не побоялися залишитись у глибокому тилу, у ворожому оточенні, та ще й ведуть