Читати книгу - "У країні ягуарів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Анаконда вже злазить з каймана, розвиваючи кільця. Проковтнути каймана вона, звичайно, не може. Гадюка витягає з-під панцира каймана хвостову частину.
Над джунглями і над водою гримить постріл. Анаконда прикипає на місці, тільки злегка здригається, — останні сили покидають її. Я одразу ж стріляю ще двічі в повітря — кличу рибалок. У відповідь чую далекий постріл.
За чверть години в затоку припливають два човни. В одному сидить Мануель, у другому веслують Мікуельсін і Бенедикто. Вони здивовано витріщаються на каймана і анаконду, що нерухомо лежать на березі затоки.
— Що трапилося, сеньйоре? — питає Мануель.
Двоє рибалок з другого човна теж виходять на берег і розглядають мертвих хижаків.
Я розповідаю все, як було. Вони слухають, роззявивши роти.
Рибалки просять сфотографувати їх. Я охоче виконую їхнє прохання. Потім Мікуельсін фотографує мене верхи на кайманові. На жаль, він поворухнув фотоапарат, і тому моєї голови на знімку немає. Проте на фото добре видно страшну, роззявлену пащу каймана, верхню щелепу якого я підняв руками.
Мануель втягнув анаконду в човен, немов важку стрічку. А Мікуельсін перевернув каймана на черево, щоб мурашкам легше було поласувати здобиччю, і ми попливли назад.
Я знову на стоянці. Сонце нещадно пече. На острові мертва тиша. Мануель з товаришами давно вже відпливли. На пам'ять про полювання на острові лишилася шкура анаконди і кілька цінних знімків.
Продаж отруйних змій
Сонце було в зеніті, коли до мене підплив буксир Армазема. А за чверть години на маленькій палубі баржі вже стояло три клітки з отруйними зміями.
— Скільки заплатите за змій, сеньйоре? — питаю його.
Армазем мовчки дивиться на різнобарвне зміїне товариство, що неспокійно повзає в клітках. Нарешті, обзивається:
— За кожну велику сурукуку по сто мільрейсів[9], за гримучу змію вісімдесят, за жарараку теж вісімдесят. За оту золотаво-зелену п'ятдесят, за коралову змію з чорно-жовто-червоними кільцями сорок. За папаову по тридцять мільрейсів. За решту змій теж по тридцять.
Огрядний, з товстим черевом торговець, пітніючи, стає навколішки і заглядає крізь мідну сітку в клітку.
— Так мало? — перепитую я, і настрій в мене відразу псується.
— Більше дати не можу, — скорботно промовляє хазяїн, наче і така ціна для нього занадто висока.
Я дивлюсь йому в очі. Скупий, зажерливий… Словом, типовий торговець, який здер би шкуру і з блохи, коли б знав, що хтось дасть за неї хоч щербату копійку. Ми добре знаємо одне одного вже півтора року.
Неймовірна спека. Задуха. Прохолоди не дає навіть легенький вітерець, що дме вздовж Тапажосу. Переводжу погляд з вірмена на двох матросів. Видно, вони теж вражені ціною, яку запропонував Армазем.
— Ні, за стільки не віддам! — відповідаю сердито і, підійшовши до першої клітки із зміями, піднімаю її, щоб віднести назад до човна.
— Ну, що ж! — розводить руками Армазем, але обличчя його вже стурбоване. — Продайте комусь іншому, може, візьмете більше, — каже торговець, поплескуючи мене по плечу і скоса поглядаючи на клітку. — Красиві, мабуть, нелегко було піймати?
— Ні, нелегко! — відрізую сердито і впускаю з рук клітку на палубу.
Огрядний Армазем з переляку відскакує метрів на три.
— Обережно! — гукає до мене вже з-за дверей складу. — Клітка розіб'ється, і змії повилазять.
Механік, кочегар і чорношкірий юнак, спершись на поручні буксира, з посмішкою стежать за нами. Всі ми добре знаємо, що в радіусі двісті кілометрів немає торговця, який купив би змій. Їх довелося б везти аж у Сантарен.
Армазем, упевнившись, що клітка не розбилась, знову виходить до мене і докірливо зауважує:
— Сеньйоре, хіба ж можна так робити?
— Що ж я таке зробив?
— Навіщо ви кинули ящик на палубу?
— А-а, ви про це! А я думав, ви збираєтесь заплатити мені більше. Адже ціна, яку ви запропонували, дуже низька…
— Ви жартуєте, сеньйоре! — сміючись, солоденьким голосом вигукує торговець. Гладке черево його трясеться.
Але мені не до сміху. Нахиляюсь, щоб знову підняти клітку.
— Ну, дасте більше? — рішуче питаю і навіть не додаю слова «сеньйоре».
— Я вже сказав, жодного мільрейса більше.
Очі торговця жадібно блищать. Я розумію, що він візьме змій. І не помиляюсь.
— Гаразд! Шануючи нашу дружбу, додаю ще десять процентів. Але, — він піднімає палець, — при умові, що ви самі перекладете змій в мої клітки, бо ваші надто старі і ненадійні.
За змій Армазем має заплатити мені тисячу шістсот мільрейсів. Правда, готівкою беру тільки вісімсот. На решту купую в торговця білизну, одяг, взуття, різне спорядження, патрони.
Обличчя Армазема сяє від задоволення.
— Якщо ваші клітки будуть знову повні, — гукає мені на прощання торговець, — скажете мені.
Армазем вигідно купив у мене змій. Це знає і він, і я.
Буксир з баржею пливе далі, а я причалюю до берега біля своєї хатини. Добре, що хоч інші трофеї не треба віддавати за безцінь. Адже в Європі за одну гримучу змію заплатили б стільки, скільки Армазем дав мені за всіх.
Я вважаю принизливим для себе торгуватися, але іншого виходу немає, бо треба ж якось жити.
Сьогодні в мене царський обід — шинка, свіжий хліб і саморобний шоколад із цукру та какао. Запив його водою з Тапажосу. Кращого тут і бажати не можна.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У країні ягуарів», після закриття браузера.