Читати книгу - "Зоряні крила"

Чоловіка звали Андрій Васильович Бабат. Високе чоло, великі сірі очі, рівний ніс і скупо вимальовані губи. Чисто виголене підборіддя. Сивувате волосся зачесане вгору.

Телефон на столі задзвонив тихо, приглушено. Здавалося, ніби він не дзвонить, а ледве чутно шарудить, нагадуючи про себе.

Бабат узяв трубку. Відгукнувся, назвав своє прізвище, хвилину слухав, потім, відповівши: «Добре, зараз буду», поклав трубку на місце.

Трохи посидів нерухомо, наче щось зважуючи, відсунув шухляду і витяг велику на піку паперів. Рухи його були чіткі, стримані. Губи стиснулися міцніше, ніж звичайно.

Оглянув кабінет, немов перевіряючи, чи не забув чого, і пішов до дверей. Плечі і голова його начебто пливли у повітрі. Довга м'яка доріжка приглушувала найменший відгомін кроків.

Він вийшов у коридор, проминув кілька довгих, майже неосвітлених у цей нічний час прольотів і спинився біля високих дверей. На секунду завмер, взявшись за ручку, потім повільно, але впевнено прочинив двері.

Валенс чекав його, сидячи за столом. Андрій Васильович підійшов, сів у крісло і' розклав принесені папери перед собою. Він чекав, поки директор заговорить, щоб, як звичайно, зробити доповідь, одержати вказівки і піти.

Валенс глянув на нього, і Бабат сподівався вже почути звичні слова початку розмови, але директор мовчав. Бабат глянув здивовано, але сам починати розмову не наважився.

— Ви знаєте, Андрію Васильовичу, — якось незвичайно тихо і тепло сказав нарешті директор, — я дуже люблю отакий мороз і хугу і ці світлі промені на вікні, прорізані тінями сніжинок. Це ніби тінь самого вітру відбивається на склі.

Бабат сидів, здивований вкрай. Такого тону йому ще не доводилося чути в цьому кабінеті. Невже Валенс покликав його для ліричної розмови?

Директор помовчав, провів рукою по столу, немов розгладжуючи зелене сукно, дотягнувся до папірця, який лежав оддалік, і підніс його до очей.

— Так, — сказав він, і Бабат відчув, що голос і настрій директора змінилися, — я особисто люблю таку погоду, але виявляється, що багатьом нашим товаришам вона дуже не до смаку. Я одержав листа з будівництва Соколової. Цей лист адресовано мені особисто, він, так би мовити, напівофіціальний. Так от Соколовій ця погода дуже не подобається.

Валенс дивився на зелене сукно, але все-таки помітив, як спохмурніло обличчя Бабата..

Тільки шість день тому будівництво одержало новий проект теплоелектроцентралі. Ви знаєте, чому він запізнився. Над проектом попрацювали деякі наші нині відсутні знайомі, довелося виправляти. Але через нас будівництво опиниться у прориві, бо ТЕЦ зможуть розпочати будувати тільки у квітні, коли опадуть морози, і до першого травня, до планового терміну пуску заводу, скінчити не зможуть. Я хотів порадитися з вами, як краще допомогти Соколовій, почути вашу думку.

Валенс відкинувся на спинку крісла і глянув на інженера.

Бабат помовчав. Що може вирішити він за кілька хвилин, не обізнавшися з матеріалами, з проектом…

Директор ще раз глянув на Бабата, і інженер зрозумів, що все вже вирішене. І справді, після хвилинної мовчанки Валенс сказав:

— Я розумію, вам зараз важко щось сказати. З проектом ви не знайомі. Так от у додаток до тих чотирьох будівництв, за якими ви наглядаєте, я хочу доручити вам і це. Зараз там небагато роботи, але в період квітня — травня там доведеться вам забезпечити особисте керівництво.

Губи Бабата стислися і утворили коротку пряму лінію.

— Доручити це будівництво зараз мені нікому, — продовжував Валенс. — Наглядайте поки що за ним.

Бабат зрозумів, що сперечатися не можна.

— Ви знаєте, що цей завод призначається для будування бомбардувальників Крайнєва?

— Я мав на увазі щось подібне.

Валенс переглядав матеріали, принесені Бабатом. На двох аркушах зробив помітки і поклав собі у стіл, інші повернув інженерові.

— Я прошу, — несподівано різко сказав Бабат, — щоб завтра мені надіслали проект цього будівництва.

Валенс глянув із-за паперів і схвально хитнув головою.

— Буде зроблено.

Бабат не відповів нічого. За п'ять хвилин він вийшов з кабінету Валенса.

Дід Котик сидів на низенькому ослоні у бараці і морщив лоба, вирішуючи складне питання. На руках у діда був козирний туз, така ж шістка і зовсім ні до чого не придатна трефова вісімка. Перед ним на столику лежав бубновий король, і приймати ного чи бити, саме і вирішував дід Котик.

Троє синів його, троє молодих Котиків, сиділи теж біля столу, слідкуючи за окладною грою дідових зморщок. Ліворуч від батька сидів Василь, найстарший син і найнебезпечніший супротивник у грі в підкидного дурня, праворуч теж супротивник, Микола, а просто навпроти — спільник і партнер, найменший син Петро.

Дід довго думав над складним становищем, ще трохи пограв зморшками на лобі, немов щось пригадуючи, і вдарив короля козирним тузом. Василь єхидно всміхнувся і підсунув батькові бубнового туза. Цю карту довелося бити вже козирною шісткою. Тут настала черга Миколи. Співчутливо зітхнувши, він поклав перед батьком бубнову шістку.

Дід важко зітхнув і зібрав у свою долоню всі ці погані і непарні карти. Долю бою вже було фактично вирішено, але в цю мить рипнули двері, і в хмарині пари на порозі з'явилася постать інженера Полоза. Він зняв шапку, ударив нею кілька разів по засніжених рукавах кожуха і зайшов у барак. Під рукою в нього виднівся довгий круглий пакунок, дбайливо загорнутий в газету. Інженер оглянув барак, помітив компанію біля столика і попрямував