Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

— Але кому ж ми пред’явимо його? — спитав юрисконсульт. — Чи не краще почекати повернення Престо? Може, його і в живих немає. Ходять різні чутки.

— Тим більше. Ми призначимо опіку для відповіді на суді і накладемо арешт на його майно. Невже ви не розумієте моєї мети?

Цю розмову перервав лакей, який, потупцювавши за дверима, вирішив порушити суворий регламент і ввійти в кабінет без повідомлення, щоб виправдати себе за своє мимовільне упущення.

— Вибачте, містер, — сказав лакей, — оцей містер, — і лакей очима показав на Престо, — самовільно ввійшов у ваш кабінет, незважаючи на всі мої…

Містер Пітч поглянув на Престо. У містера Пітча були свої правила. Він надзвичайно суворо наказував не пропускати до нього «настирливих молодих людей», але якщо вже хтось із них так чи інакше пробирався в його кабінет, містер Пітч був люб’язний і взнаки не давав, що це вторгнення йому неприємне.

Містер Пітч кивнув головою, наказуючи лакеєві вийти, і дуже люб’язно спитав містера, що завітав у кабінет, чого він хоче.

— Я можу сповістити вам дещо про Антоніо Престо, — сказав Тоніо.

— Ах, он як! Це цікаво. Кажіть швидше, він живий?

— І так і ні. Ось такого, — Тоніо показав на свій портрет у позолоченій рамі, — такого Престо немає; Тоніо Престо живий, і він стоїть перед вами в своєму новому вигляді. Я — Тоніо Престо.

Пітч запитливо глянув на Олкотта.

— Ви не вірите мені, це цілком зрозуміло. Рідна мати не впізнала б мене, але я зараз доведу вам, що я Тоніо Престо.

— Будь ласка, не затрудняйте себе доводами, я цілком вірю вам, — поспіхом відповів містер Пітч. — Чого ж ви хочете, е-е… містер Престо?

— Я чув уривок розмови про ваш намір пред’явити мені позов за те, що я поїхав, не закінчивши зніматись у фільмі «Любов і смерть». Можете не пред’являти позову. Я заплачу вам неустойку і збитки. Але цей фільм необхідно зняти заново. І я знову гратиму в ньому роль мейстерзингера. Тільки новий фільм буде вже не комедією, а трагедією.

— Так-с, трагедією… — непевно підтвердив Пітч. — Ви добре обізнані з нашими справами. Але… Це не пройде, юначе.

— Значить, ви не вірите мені, що я Тоніо Престо?

— Вірю, вірю, але… але… ви, Тоніо Престо… зовсім з іншого тіста. Ви нам непотрібні, хто б ви не були. Такими штампованими аполлонами, як ви, хоч греблю гати, а Тоніо Престо був незрівнянний, неповторний у своїй потворності. Це був унікум. І якщо ви справді перевтілений Тоніо Престо, чому я… вірю, то по якому праву ви могли робити це перевтілення? Ви уклали з нами генеральний договір на десять років і ряд окремих угод на вашу участь у тих чи інших фільмах. Жоден цивільний лист короля не коштує стільки жодній державі, скільки обійшлися нам ви. За що ми платили вам ці шалені гроші? За ваш незрівнянний ніс. Ми купили його у вас дорожче, ніж коштує золото. Де ж вона, ця дорогоцінність? Що ви зробили з нею? Брильянт завбільшки з туфлеподібний ніс — дешева дрібничка порівняно з носом містера Престо. Ви не мали ні морального, ні юридичного права позбавляти нас вашого носа. Це був наш ніс, а не ваш. Так, так! Ніс Тоніо Престо належав усім як чудовий дар природи. Як ви сміли позбавити суспільство цього дару? Ви бачите, я звертаюсь до вас як до Тоніо Престо. Що ви скажете на своє виправдання?

— Я знайду своє виправдання не в словах, а в ділах. Дайте мені виступити перед об’єктивом, і ви побачите, що новий Престо дорожчий за старого…

Пітч підскочив у кріслі.

— Ви не Престо! Тепер я бачу, що ви не Престо! Ви — молодий чоловік, який мріє стати кінознаменитістю. Ви підслухали нашу розмову про Престо і повели рисковану гру. Тоніо Престо не сказав би того, що кажете ви. Тоніо Престо знає, що талант — справа другорядна. Головне — реклама. Люди з талантом нерідко гинуть під тином, нікому не відомі, ніким не оцінені і не визнані, а рекламою можна піднести бездарність на вершину слави. Престо був незрівнянний, прекрасний, чарівний. Але хай мене чорти спалять, мов стару кіноплівку, якщо таких же Тоніо не знайдеться десятки в ярмаркових балаганах!

— Ви самі тільки що казали про те, що Престо і його ніс — унікум.

— Так, я казав і казатиму. Бо на рекламу цього носа я витратив понад мільйон доларів, перш ніж цей ніс з’явився на екрані. Слава будь-якого кіноартиста прямо пропорціональна сумам, витраченим на рекламу. Це добре знав Тоніо Престо, як би він не цінував себе. Не робіть трагічних жестів. Припустімо, що ви справжнісінький Тоніо Престо, тобто, що ви були ним. Припустімо, що душа, талант у вас лишилися престовські. Що я, апаратом душу знімаю? Які б ви не були геніальні, будьте ви хоч тричі геній, публіка не знає вас, і в цьому все ваше нещастя. А робити з вас нового Престо, Престо-трагіка — це занадто клопітно, невигідно, нудно. Досить. Я тимчасово припиняю виробництво кінозірок і геніїв. Занадто дорого. Ви непотрібні нам, юначе. Вітайте нашого старика Тоніо Престо, якщо ви побачите його, і скажіть, що ми з нетерпінням чекаємо його і по-батьківському поцілуємо найсвятішу туфельку.

— Я все-таки наполягаю…

— І даремно. Я припускаю, що ви — геній. Але публіка повірить у геніальність тільки тоді, коли я прикрашу шлях генія райдугою банкових білетів, а вони мені нелегко дістаються. Бажаю вам успіху на якомусь іншому поприщі. Можливо, вам пощастить поступити до адвоката клерком чи в банк рахівником. Це дасть вам небагато, але хто ж винен? Ви самі вигнали себе з раю, якщо ви справді були Тоніо Престо. — Пітч подзвонив