Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

як серця нам? Найкраще — виїхать надовго; може, час Ці муки вигоїть…» «Оце дак так! Якраз Дотепна вигадка, кохання спосіб новий: Не розпитавшися, втікати од любові! А що, як висватать для тебе Зосю сам Я хочу?» «Дядечку! Не пощаститься нам, І хоч ласкаві ви, немов отець, до мене, Та не погодиться тут пані Телімена!» «А ми попросимо…» «Ні, марна річ просить… Я мушу їхати, мій дядечку…» «Крутить? — Суддя розгнівався. — Крутити знову хочеш? Навіщо ти мене і сам себе морочиш? Навіщо про любов мені торочиш тут, Про честь… Хто чинить так — той зводця, баламут! Твій дядько, думаєш, не бачить і не чує? Гляди-но! Утікать! Чи так-то ще й пущу я! Як, може, Зосю ти, молокососе, звів, — Узавтра ж під вінець!.. А ще тут говорив Про вірність, про чуття!.. Як! Смів мені брехати! І так од клопоту не знаю, що й почати, А тут ще цей мене морочити прийшов! Ану-бо спать мені! Доволі тих розмов!» І по таких словах, проказаних суворо, Сопліца голосно гукнув по коридору, Щоб Возний роздягать ішов його мерщій… Тадеуш, вийшовши з кімнати сам не свій,  Спинився. Вперше чув такі докори грізні, А знав, що недарма… і що жалі запізні. Ну, що, як дійде це до Зосиних ушей? До Телімениних? Ні! Кинуть дім оцей! Втекти світ за очі!.. Непевною ходою Ішов не знать куди… Аж перед ним марою Постала в білому висока тінь тонка. Тремтяча простяглась до панича рука, І голос вимовив, гіркої муки повен: «Невдячний! Говорить ще сміє про любов він! Ще вчора заглядав мені у вічі ти, — Сьогодні думаєш, як швидше утекти? Ще вчора тішився розмовою моєю, —  Сьогодні злякано ховаєшся від неї, Немов трутизною напоєна вона! Що ж… Може, так і слід, і це моя вина: Адже мужчина ти, невдячний і зрадливий… З кохання нашого смієтеся усі ви! Я, кокетерії не знавши все життя, Свої незаймані дала тобі чуття, Вщасливила тебе… А ти — а ти віддячив!.. О, чом же, чом мій зір раніше не добачив? Із серця ніжного ти з серцем кам’яним Сміявся, зраднику! Сама я винна в тім, Та знай: невдячністю накарана такою, Ще гірше, аніж ти, гордую я собою!» «Ні, Телімено, ні! — Тадеуш одповів. — Хіба гордую я? Хіба я розлюбив? Зміркуй лише сама: дізнатись можуть люди… Неслава, поговір, — і що з тобою буде? Отак любитися — це ж незвичайно, гріх!» «Ягня! Невиннощі! — гіркий почувся сміх. — Я, бувши жінкою, неслави не боюся: Хай знає цілий світ! Люблюся, то й люблюся! А ти, мужчина, ти! Чи то ж бо сором вам Крутити голови трьом, десятьом жінкам? Чи стид ви маєте?…» — І сльози полилися. «Зміркуй же, серденько, круг себе подивися: Вся молодь, марячи про волі день святий, До війська рідного наважилася йти, А я б лишився тут, одважний і здоровий, Для тихомирної, безпечної любові? До того ж, батькові коритися я звик, А він тестаментом служить мені прирік У війську польському… Прощай же!.. Без вагання Узавтра виїду… От річ моя остання». «Що ж… Коли так, то й так… Іди… не бороню, І жодних перешкод тобі я не чиню. Йди вольності служить і добувати слави… Хотіла б знать лишень, чи ти не для забави, Розпусти марної за мною упадав? Скажи, скажи тепер, чи щиро ти кохав? Найдеш там дівчину, що візьмеш за дружину, Але скажи ще раз, в останню цю хвилину: Люблю»… — І знов зайшлась нестриманим плачем І серце хлопцеві порушила жалем. Нещасна — і про що благає? Про дрібницю! Тепер він сам не знав своєї таємниці, — Любив її чи ні… «Ну, годі, не журись! Довіку спомини прекрасні зостались Од наших зустрічей, од нашого кохання… Прощай же — і не плач в годину розставання!» Ще хвилька — і вона у нього на грудях Щебече, втішена: «Соколику мій! Ах, Як мило, солодко! Мене кохаєш! Любий, Чи знаєш? Я могла дійти до самозгуби! Тепер щаслива я, щаслива, як дитя! Я ж віддала