Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пан Тадеуш, Адам Міцкевич 📚 - Українською

Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

18 488
0
01.08.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пан Тадеуш" автора Адам Міцкевич. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Поезія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 98
Перейти на сторінку:
тобі і серце, і життя, Маєток свій оддам, полину за тобою, Турботи розділю і радість, мій герою, Квітками путь тобі встилатиму — і знай: В пустині буде нам розкішний, пишний рай!» Тадеуш вирвався з обіймів: «До яких ти Речей додумалась! Тут сенсу ані крихти! Чи маркітанткою візьму тебе в похід?» — «То поберімося!» — вона у відповіт. «Та ні-бо, — знову він, — не шлюб на мислі в мене, Женитись наміру не маю, Телімено! Доволі вигадок! Той час уже пройшов! Я дякую тобі за ніжність, за любов, Але женитися — нізащо!.. Будь здорова… Узавтра їду я, і це останнє слово». Скінчив і відійшов — та поглядом вона Його Медузиним[167] спинила, мовчазна, А далі, витягши, неначе привид, руки: «О серце ящірки! Бридке жало гадюки! Хай Графом, Реєнтом погордувала я, Тобі віддавшися, — то вже вина моя, Бо ж добре, добре я натуру вашу знала, Мужчини!.. Та тобі здалось того замало, І ти насмілився так підло тут брехать! Ще й Зосю, те дитя невинне, покохать… Не покохати, ні! Її хотів ти звести, Нікчемний зраднику, негіднику без честі… Я чула: з дядьком ти про неї говорив… Іди ж! Уста свої брехнею ти зчорнив — Огидний ти мені! Втікай, а то хвилина — І знатиме весь світ, що підла ти людина!» Іще сопліцівський не був ніколи рід Страшніш ображений… Тадеуш аж поблід, «Дурна!» — проскреготав і, тупнувши ногою, Пішов невірною, турботною ходою, Докори у душі озвалися гіркі… Ах, на докори сам він заслужив такі, Нещасну кинувши на горе, на поталу… Та ім’я Зосине уста його шептали, Він розлюбить її не міг, хоч би й хотів… Навіщо ж бо його лукавий спокусив І, сплутавши тепер нещирістю, брехнею. Покинув з насміхом? Так, він не може з нею, Із Теліменою, стрічатися — не жить! Де ж порятунок, де? Що діять, що чинить, Як заспокоїти розбурхане сумління? І враз у бурі цій, мов корабель спасіння, Майнула думка: «Граф! Призначено дуель! Скарати бестію!» Та знов той корабель Сховався в піняві: «А за що ж покарати? Навіщо битися? У чім він винуватий? Як навіть Зосю він кохає,- що ж по тім? А може, й дівчина бажає буть за ним? Невже, нещасний сам, нещастя всім нестиму?» І поміж мислями безладними такими, Що душу хлопцеві наповнили ущерть, Змією блиснуло жахливе слово: смерть. Умерти, утекти від сорому, від муки! Втопиться зважившись, він кинувся на луки, Де чистий та мутний видніються стави: Спинився над мутним, і пахощі трави Напівзогнилої з жадобою вдихає: Бо самозгуба теж чарує і сп’яняє, Як-от розкішника додержане вино… Тягло Тадеуша пірнути у багно І захлинутися в драговині зеленій… Тут серце відійшло самотній Телімені: Вона помітила, куди юнак побіг, І ум досвідчений одразу постеріг, Що зле намислив він. Хоч гнівалась на нього, Але злякалася, щоб заміру страшного Не здійснив. «Стій! Вернись! Кого там хоч люби, Та зглянься! Почекай!» Шкода: її мольби Даремно в тихому повітрі продзвеніли. Предивне сталося під ту хвилину діло: Граф із жокеями своїми над’їжджав І слухав, як бринить до ставу другий став — Той світло, сумно той, мов арфи дві еольські (За всі жаби кричать жаби найкраще польські). Чдовий краєвид послався перед ним: Стави, лисніючи у сяєві нічнім, Один до одного горнулися пестливо. Скидався правий з них на дівчину вродливу З ясними лицями й замисленим чолом; Як коси золоті, пісок блищав кругом, І трави маяли зеленими стрічками. А другий, чорними лямований кущами, Був наче парубок смуглявий і смутний. Обоє вквітчані, шепталися вони, Ще й поєдналися, мов узялись за руки: Два струмні з них текло зміясто через луки, В один зливаючись і падаючи в рів, Де грою місячних розсипаних огнів Переливалася одна по другій скалка. Струнка, здавалося, самітниця-русалка Там перекинула дзвінкий бездонний жбан І, нахиляючи над воду пишний стан, Закляте золото метала в шумовиння. Із рову вийшовши, струмок губився синій
1 ... 63 64 65 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Тадеуш, Адам Міцкевич», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"