Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Гад! Піддавшись пориву, я піднялася, ступила з кабіни, залишаючи мокрі сліди.

– Ти що собі дозволяєш? – звузивши залізні очі, поцікавився мій мучитель.

– Ти ж все одно мене не чіпаєш, то може я сама оберу чоловіка?

Дрон застиг, німа тиша навколо надто виразно показала, що я щойно зробила.

Жах наринув з новою силою. На мить здалося, Адран мене зараз уб'є, прямо тут, або... Може, Лорі збрехала? Чи я буду першою, з кого він дух випустить?

Шпурнувши пульт, пес зробив крок до мене, різко схопив за зап'ястя і потяг до виходу.

Спотикаючись від несподіванки, я майже бігла за ним, ледве встигаючи. Біля дверей озирнулася на який-неякий одяг, що залишився тут, але нагадувати не ризикнула. Пси проводжали нас такими поглядами – наче шкодували, що не зможуть особисто простежити, яке покарання чекає на знахабнілу кішку. Ну або що я так нікого і не обрала...

Дрон розгонистим кроком промчав все ще порожньою галереєю – мене вже колотило від остраху та холоду, мокре волосся обліпило шию, ногам було неприємно шльопати по мармуровій підлозі.

Єдина зустрічена служниця, тихо пискнувши, поспішила втиснутись у стіну. Я представила обличчя пса, від якого та намагалася сховатися, і стало зовсім погано.

Марення схлинуло разом із ілюзорним відчуттям сили та влади, залишивши по собі лише подив. Як я наважилася? Навіщо?!

Охоронець біля дверей окинув нас мовчазним поглядом, але, як не дивно, я зраділа. Дрон тягнув мене додому, а не кудись, і хоч би як він відреагував – це залишиться між нами. Сподіваюся.

– Чого ти домагалася, божевільна? – грізно поцікавився пес, буквально вштовхуючи мене в середину своїх апартаментів. – Щоб я віддав тебе туди? – тицьнув униз, але я й без того зрозуміла, що має на увазі.

– Може, щоб ти нарешті показав, що чоловік?

Дрон загарчав, здається, навіть ікла з'явилися. Очі вже стали майже навіженими. Зробив крок до мене:

– Після повні я розберуся з тобою... кішко! – гаркнув на весь голос.

А потім несподівано розвернувся і вийшов зі своїх апартаментів, голосно грюкнувши дверима.

Мене трусило. Я підняла руки – ох, ну ти й видала, Аліс! Сама лякалася власного нахабства. І не могла відмовити собі у посмішці. Нікуди він мене не віддав! Він нічого мені не зробив! Напевно, відчуття сили було не таким вже ілюзорним...