Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Пересмикнувшись – мене досі трусило, – я поспішила закрити двері на замок. Загорнулася в халат, що приємно пахнув моїм псом. Взяла ще кілька книг, але накопичена втома разом з перезбудженням перемогли, і я майже одразу відключилася.

Прокинулася різко, як від поштовху. Схопилася, озирнулася, але нічого не помітила.

За вікнами зовсім стемніло. Я постояла, видивляючись котячі квартали, але їх навіть з такої висоти було не розрізнити. Як там мама, сестрички?

Знову озирнулася. Адже це виходить... Дрон уже пішов назовсім? Сьогодні вночі його не буде? І я можу... Ох!

Місяць вже абсолютно круглий та величезний, навіть мене тягне спробувати обернутися. А далі? Ні вже, краще пересиджу тут, поки пси перебісяться. При спогаді про всі ці божевільні дні, всередині знову почав рости ком збудження. Навіть шкода, що не вмію сама з ним впорюватися.

Це було дивно. Хвилювально. Неначе наситилася сексуальною енергією оточуючих.

Я походила навколо, не включаючи світла. Якщо хтось спостерігає, нехай думає, ніби сплю. Наблизилась до дверей. Живіт буркнув, нагадуючи, що їла я востаннє давненько і не дуже багато. Але мене чи то карали, чи то забули – мабуть, доведеться терпіти до ранку.

Я прислухалася, переборола бажання визирнути, переконатися, чи на місці охоронець, а може, і їжі попросити. Але одразу ж пожаліла Лорі, або кому там доведеться йти коридорами, що заповнені стурбованими псами.

Акуратно перевірила замок – закрито. Ще трохи потоптавшись, попрямувала до кабінету.

На столі лежала розкрита книга, я придивилася. У темряві шрифт читався погано, тільки завдяки яскравому місяцю, що світить у вікно, вдалося розрізнити хоч щось. Ого, гени, спадковість... Цікаво, це він просто інтересується, чи заводити дитину планує?

Згадавши хоровод наречених, так і захотілося зашипіти. Певно вибирає чисту собаку, без домішок!

Поруч лежав цілий зошит записів, зроблених від руки. Я помилувалася чітким, різким почерком, але розбирати поки не стала. Мене знову манив комп'ютер.

Озирнувшись на двері, сіла в крісло, поводила пальцями на панелі. Екран почав оживати, показуючи, що не вимкнений, а лише спав.

І звідти на мене дивилися фотографії моєї родини! Більшість із них я навіть пам'ятала, фотки для нас завжди були рідкістю, грошей не вистачало. А деякі зроблені явно потай і вже нещодавно.

Дрон відправив когось слідкувати за моїми рідними? От паршивець! А раптом щось розповів? А раптом шантажує?

Порившись у доступних матеріалах, я трохи заспокоїлася. Ніхто не оголошував мене в розшук, отже, ще не встигли схопитися? Три дні – малий термін. От якби я зникла чотири місяці тому – точно схопилися б. Або... якщо Дрон стежить за ними, може, мама знає, де я? Раптом тут не заспокоюватися, а панікувати саме час? Що їй відомо?!

Я стиснула скроні, змусивши себе вгамуватися. Після повні, сподіваюся, пес стане більш адекватним, тоді й говоритиму. Або попрошу зателефонувати. А зараз...

В голові крутилося нав'язливе знання, бажання, руки самі пробігли клавіатурою, витягуючи якісь невідомі віконця з таких надр електронної техніки, в які я ніколи не занурювалася. Немов самі собою вискочили кілька незв'язних символів, і перш ніж встигла схаменутися, я натиснула кнопку відправлення.

Посиділа ще трохи, витріщаючись в спорожнілий екран і тямлячи, що я щойно скоїла, чи не помітять мене.

Зате всередині попустило, ніби нарешті зробила щось важливе. І звідкись зростала впевненість, що ніхто мене не відстежить. Принаймні не найближчим часом. Ех, був би комп'ютер вдома, я б і сім'ї звістку надіслала!

Але ця думка відгукнулася тривожним дзвіночком, і я вирішила її не реалізовувати. Привела все в той самий вигляд, в якому знайшла, загасила екран.

У мене була ще одна дуже важлива справа.

Я порилася у пса в столі, постійно підкочуючи рукави, що заважали. Виявила гострий ножик для паперу і кілька золотистих скріпок та булавок. Шпильок, на жаль, ніхто з його численних наречених та наложниць не залишив.

Зате, вийшовши з кабінету і пройшовшись по шафах, знайшла ще трохи швейного приладдя. Мабуть, наложницям часто ґудзики доводилося пришивати, фиркнула я про себе. Намалювати Дрона з голкою в руках уява відмовлялася.

Озброївшись усім знайденим багатством, я ще раз підійшла послухати до вхідних дверей, знову нічого не почула і вирушила до предмета моєї цікавості. Того самого, що пах металом і таємницею.

Сподіваюся, вся ніч моя, якщо Адран ганяє десь разом з іншими у вигляді пса. І має якихось підзабірних... ррр! Розлютившись, я сердито струснула волоссям.

Скинувши халат, що заважав, і підклавши під коліна подушку, влаштувалася на підлозі біля потайних дверей та почала обережно досліджувати замок підручними засобами.

Напевно, не менше години він клацав і клацав, іноді здавалося надто голосно, прямо серце обривалася і я озиралася на вхідні двері. Іноді поскрипував, кілька разів я майже піймала і провернула механізм, але булавки не діставали до потрібних точок.

Довелося хитруватися, допомагати ножицями, у хід пішов навіть шматок картонки і знайдений в ящику маленький дріт.