Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Цього дня старий гончар теж сидів тут, склавши руки, і позирав то на озеро, то на піч. Повз нього проходили люди, прямуючи до човнів; одні віталися, інші, глянувши в його бік, ішли собі далі. Припікало сонце, дзижчали в повітрі бджоли і мухи, затих вітерець, озеро розгладилось і так блищало, що на нього не можна було дивитись.

Раптом під'їхало кілька вершників. Старий зиркнув на них. Його цікавило все: люди, коні, хмари на небі, хробачки в землі. Таку вже мав вдачу. Їхав кмет у супроводі кількох челядників. Тільки-но зліз з коня, відразу ж у нього взяли повіддя; човна біля берега не було; кмет стояв і очікував. Гукнули перевізника. Той ще був далеко від берега, і кмет підійшов до Мірша й привітався.

— Що ви тут робите, діду? — спитав прибулий.

— А ви? — пролунало у відповідь.

— Я на Ледницю їду, до храму.

— Я й без храму всюди маю духів, — мовив старий. — Звідкіля ж ви, жупане?

Молодий мандрівник показав рукою на ліси по той бік озера.

— Я Доман, — сказав він.

Старий подивився на нього.

— А я гончар Мірш.

Запало мовчання.

— Ви вже повалили вежу над Гоплом і князя разом з нею? — запитав Мірш. — Я чув, ви проти нього зуби гострите, а він — проти вас.

— Ще не повалили, — відповів Доман.

— І без князя думаєте жити? — поцікавився старий. — Бджоли у вулику і дня не проживуть без матки!

— Таж певно, — сказав Доман. — Одного виженемо, а іншого виберемо, аби тільки згода була.

— Згода! Авжеж, що так, — погодився гончар. — Вам треба самим її виліпити. Робіть, як я: розсипається глина, але коли увіллєш води, то й горщок можна зліпити. Пошукайте води!

Доман промовчав, а Мірш вів далі:

— Лихо буде, коли зачепите Хвоста… Німців і поморців накличе проти нас.

— Ми їх виженемо!

— Тоді, як вам поля спустошать, а мені горшки поб'ють! — засміявся гончар.

І він, дивлячись на озеро, похитав головою.

Тим часом човен причалив до берега; перевізник, витерши з лоба піт, зачерпнув у долоню води, напився й ліг відпочивати. Доман пішов до човна.

— То ви думаєте йти у храм без пожертв? — спитав Мірш.

— Хочете, щоб я у вас мисок узяв? — відрізав кмет.

— Я не потребую, а вам би це згодилося, — буркнув Мірш.

— Але ж ви їх задарма не даєте?

— Іноді даю, — сказав старий, сплеснувши в долоні. — Сьогодні такий день, що я дам кілька мисок. Поставите їх перед Ниєю.

Біля печі з'явився син гончаря, уже немолодий чоловік. Жестом, без жодного слова, старий показав, що йому потрібно, і знову сів; за хвилину син виніс із шопи кілька маленьких мисочок і віддав Доманові.

В ті часи поляни вже знали про гроші, хоча самі й не карбували їх. Здавна сюди привозили й приносили гроші купці, що припливали на кораблях або приходили з південного заходу по бурштин. Римські, грецькі і арабські монети вже були в обігу серед людей. Привозили їх також і з Вінеди. І Доман мав при собі кілька таких срібних бляшок і хотів одну з них дати старому, але той відмовився взяти.

— Поставите миски від мого імені, — сказав він і, кивнувши головою, сів на роздвоєний стовбур.

Доман пішов тоді до човна; перевізник, нагий до пояса, геть зарослий волоссям, зітхнув, взявся за весло і, щось наспівуючи впівголоса, відштовхнувся від берега.

У храмі Ниї біля вогню чатувала Дзіва. Хоч і жаркий був день, у темній, завішеній з усіх боків контині було прохолодно. Ледь-ледь тліли поліна, але Зніч не погасав. Дим вився вгору і крізь отвір у даху виходив надвір. На трьох каменях у храмі сиділи три жриці; дві куняли, а третя пильнувала за них вогню. Цією третьою і була Дзіва. Сиділа вона нерухомо, в глибокій задумі; коли поволі піднялася заслона, обернулась, глянула і, скрикнувши, звалилась додолу. Біля входу стояв Доман, якого вона вбила! І їй здалося, що він вовкулакою або упирем повернувся на цей світ.

Куняючі жриці посхоплювалися з місць і ще не встигли прочуматись, як Доман підскочив до Дзіви, підвів її і взяв на руки. Дзіва розплющила очі і тут же з ляку заплющила, намагаючись відштовхнути його від себе. Тепер вона була переконана. — він не був духом, але боялась, щоб не помстився над нею біля вівтаря. Доман, вражений її розпачливим криком, відступив і став віддалік. З хвилину тривало мовчання; дівчата почали квапливо підкидати тріски, і вогонь запалав яскравіше. Дзіва все ще з тривогою дивилась на Домана, який стояв біля входу.

— Не бійся, — сказав він, — я нічого лихого не зроблю тобі і не думаю мститись. Просто хотів побачити тебе й показати, що залишився живим. Тільки задля цього я прийшов сюди.

— Вийди, прошу тебе, — встаючи, відповіла дівчина, очутившись. — Зараз про все тобі розповім — я не винна.

Доман слухняно виконав її прохання і вийшов, за ним опустилася заслона. Дзіва з хвилину посиділа, потерла долонею чоло, напилась із святого джерела води, поправила вінок і коси на голові, відхилила завісу і теж вийшла.

Стояв Доман біля кам'яної огорожі, за двома розмальованими тинами, і чекав на неї. Вона ще здаля помітила його; він був блідий, але в очах, як і раніше, іскрилось життя.

Повільним, несміливим кроком наблизилась дівчина до нього.

— Ти можеш зараз убити мене тут, як я хотіла вбити тебе там, — промовила вона, — оборонятись не буду. Але дозволити викрасти себе і потім жити з тобою я не могла. Ще давно, у дитинстві, я богам і духам дала обітницю.

Доман сумно дивився на неї; вона здавалась йому зараз ще кращою, ніж була досі.

— Дзіво, — сказав він, — таке життя — все одно, що смерть, а боги й духи…

Кмет не посмів закінчити.

— Що то за життя без людей? — додав він, помовчавши. — У мене було б інакше, ти б мала свій дім, родину, захисника, жила б собі в достатку… Хто б тобі забороняв біля джерела або на роздоріжжі приносити до святих каменів пожертви й розмовляти з духами?

— Духи такі ж ревниві, як і люди, — озвалася Дзіва, несміливо і в той же час із цікавістю дивлячись на Домана, —