Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

— Ні хєра сєбє, Орест, шо за костюмчік? — піднявся мені назустріч Лажа. — Гдє тєбя чєрті носят? Ми слишалі, что ета жидовская морда Трюфєль хочєт і тєбя із трупи уволіть?

— Семене Леонідовичу, давайте без цього побутового антисемітизму. Серед євреїв теж трапляються гарні люди, — ставлю на стіл пляшку «Бомбею».

— Ну ні хєра сєбє! За чєй счьот банкет? — здивовано питає Цар-Підлядський.

— Микитичу, ви коли-небудь віскі «Джеймсон» куштували? — питаю у нашого штатного дебошира.

— Та ти у нас справжній Девід Копперфілд! — здивовано дивиться він на мене, коли, поставивши віскі на стіл, я спритно видобуваю з рукава струнку пляшечку «Метакси».

— З чого почнемо, панове?

— З «Джеймсона»! — безапеляційно заявляє Цар. — Давно мріяв його скуштувати. Кажуть, треба з льодом. Семене Леонідовичу, у нас є в морозилці льод?

— Сало точно єсть! — Лажа підтюпцем пензлює до холодильника.

— Микитичу, так ви «Джеймсон» будете? — спокусливо згвинчую я металеву пробку з пляшки, прикладаючи горлечко до носа, — м-м-м-м, смакота!

— He, — хитає головою наш бурєвєстнік, і в його очах я бачу вселенський сум. — Я свою норму в житті вже випив.

— Дарма, Микитичу, — спокушаю я його відверто і нахабно. — От приїдете додому і вас запитають: «Шотландців у спідницях бачили?». «Бачив», — скажете ви. «Замок королівський бачили?» «Бачив». «А віскі справжній куштували?» Хоча «Джеймсон» — це ірландський віскі, але хай буде. Що тоді скажете? «То ж якого дідька було їздити до Шотландії?» — запитають у вас і будуть цілком праві...

— Нормального льда нє било, так я нашкрябал чуток со стєнок, — до нас із тарілкою, повною льодяних крихт, повернувся Семен Леонідович.

— Ну, хіба трошки в каву-у-у-у, — з дитячою тривогою дивиться на мене Микитич.

— Та в яку каву? Це ж несмак, вульгарщина! Віскі не можна в каву! Давайте я вам трішечки у склянку наллю. Серьога, у нас є в хаті чисті склянки?

— Зараз принесу... — кидається Підлядський до раковини мити чайні чашки. — У склянки з водою ми поставили зелень у холодильник, аби вона не зів’яла.

— Льолік — ето нє естетічно... Зато дьошево, надьожно і практічно, — як по писаному відповідає він, ставлячи чашки на стіл.

Робити нема чого. Розливаю «Джеймсон» у чайні чашки.

— Але мені тільки п’ять крапель, не більше — з тривогою спостерігає за розливом Микитич.

— Як скажете...

До цього моменту я ніколи в житті не стикався із запойними алкоголіками.

— Дорогіє друзья, братья, калєгі... — здалеку почав Микитич, обережно двома пальцями взявши за ручку чашечку з віскі. — Я счастлів, что мнє випала такая честь находіться с вамі в століце дружествєнной Шотландії на всемірно ізвєстном тєатральном фєстівалє, гдє наша труппа прєдставляєт одін із лучших спєктаклєй в міровой історії, поставлєнний по мотівам романа Фьодора Міхайловіча Достоєвского. Я хочу випіть етот мєстний напіток за здоровьє всєх прісутствующіх, за іх дєтєй і внуков, ібо жизнь на земле — ето самоє большоє чудо, котороє нам дано постічь! Єсть такой ізвєстний стіх, которий я очєнь люблю і которий как нікогда подходіт к атмосферо нашего вєчєра: «Мой тост за солнєчноє небо, за вашу жизнь во здравьє і труде, вовєк не знайте голода по хлєбу і жажди по теплу і по водє...».

Кацапи якісь схиблені на цих ідіотських віршах, вітальних грамотах, сценках, що прославляють іменинника, та іншому радянському вербальному гівні.

— Давай, пєй уже, Шота наш Руставелі! — не витримав Цар-Підлядський.

— Ну, бля, прощай разум! Встрєтімся завтра... — вигукнув Микитич, трохи істерично перехиляючи склянку до рота.

На якусь мить у кухні запанувала глибока тиша.

Чутно було, як десь далеко на вулиці заверещав високий чоловічий голос «Fuck your mother!». Можливо, то був місцевий п’яничка, а може, то з радості кричали демони алкоголізму, які знову підступилися до «грейт раша артіста», що цмокав губами, смакуючи вишуканий алкогольний напій.

— Ну як? — пошепки поцікавився я у нього.

— Охуєть! Панєслась пізда па кочкам... Налівай по второй, друг!

Півлітрова пляшка «Джеймсона» спорожніла хвилин за двадцять. Лише й встигли випити другу за друга та третій тост за любов. А ще треба і про батьків згадати, і про здоров’я всіх присутніх, і про мудрість життєву.

Микитич виявився неабияким масовіком-затєйніком, бо за радянських часів підробляв тамадою на весіллях та ювілеях. Він навіть спробував провести серед присутніх веселий конкурс із прокатуванням сирого яйця під штанинами.

Я не витримав і попросив його вгомонитися. Та де там. Допивши «Метаксу» та відкоркувавши «Блю Бомбей», масовік-затєйнік перейшов до національно-алкогольних тем:

— Європейці не п’ють, бо в них нема широти, — рубав він рукою повітря. — А в нас широта-а-а-а-а, земля, поля, лани... Якось бухав в аеропорту з одним португальцем. Він — п’ятдесят, я — сто п’ятдесят, він ще — п’ятдесят, я — сто п’ятдесят, він — каву, я — ще сто п’ятдесят. І хто з нас потім заблював увесь літак? Звісна річ — португалець...

Але раптом у справу втрутився вже вкрай захмелілий Семен Леонідович, що допіру куняв носом над тарілкою із сосисками.

— От ви тут віскі шотландський п’єте? — запитав із викликом, грюкнувши кулаком по столу. — А я всю свою жізнь просрал! Всю жізнь мєчтал о частной лавочкє, как у пана Зігмундта, поляка, с которим недавно тут познакомілся. Он тоже хотєл купіть мою водку, но я рєшіл єйо продать своім братьям-украінцам. І что із етого вишло? Бандеровци, кстаті, і єго родствєнніков тожє обідєлі! Так ми с нім тєпєрь братья! А я вот — актьор. Но какой із мєня актьор?

— Хуйовий! — не в тему бовкнув Микитич, і Лажа, схопившися з місця, зробив спробу заїхати йому кулаком у вухо, але промахнувся, перекинувши на стіл липку жижу із сосисками.

— Молчі, сука кацапская!

— О-о-о-о, старця треба відвести у ліжко! — суворо проказав я.

— Я не хочу в ліжко! — щосили заволав Лажа. — Я трєбую продолжєнія банкета! Я хочу в рибную лавку к пану Зігмундту. А он вмєсто мєня пусть іграєт на сцєнє.

Силоміць у шість рук затягли ми народного артиста до кімнати. Щойно голова його торкнулася подушки, Лажа замовк і солодко засопів. Поки ми із Сергійчиком знімали з нього капці та обережно вкривали ковдрою, Микитич кудись зник.