Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

— Буває з кожним таке, — глухо вимовив Маркел, і навіть крізь коричневу засмагу всі побачили, як у нього на обличчі проступив рум’янець.

— Буває, що й корова літає, — гаркнув на кума отаман. На ті слова чумаки гримнули дружним сміхом.

— Реготати, панове чумаки, немає причини, — махнув рукою Тадей, і всі разом замовкли. — А біда в тому, що вже вдруге пійманий мій кум Маркел на тому, що спить, коли повинен охороняти сон товариства. Я його ласкаво попередив. А він вирішив, що я жартую. Так ось! За звичаєм нашим чумацьким, удруге на загальній раді попереджаю. Якщо і втретє заснеш, то... Як кажуть, від своєї тіні не втечеш. Розкладемо на траві бусурманській, і кожен чумак з нашого товариства вдарить тебе батогом. А хто пожаліє, той поруч ляже. Тож якщо й піднімешся з тієї трави, то наступного разу не те що по сіль до Криму, на куму не влізеш. Усі те чули?

І поки чумаки хитали головами і шумно перемовлялися, в коло забіг один зі сторожів.

— Батьку отамане! Татари йдуть. Неспішно так ідуть. А попереду такий поважний чортяка, що в нього палиця з кінським хвостом ззаду їде.

— Та ну! — здивувався Тадей. — Невже бунчук?[155]Честь для нас небачена.

Він швидко кинувся до кола маж і піднявся на одну з них. Придивився й тихо застогнав:

— Так і є — бунчук! — засмутився отаман чумаків.

Не доїхавши ста кроків, поважний татарин зупинився.

Зараз-таки зіскочив з коня інший багато вбраний татарин і, впавши на коліна, підставив свою спину, щоб бунчужний бей міг зручно зійти зі свого дивовижного аргамака. Бей, не поспішаючи, скористався цією допомогою і так само неквапно всівся на вже розстеленому килимі. Навколо того килима схилили голови наближені поважного татарина і уважно вислухали те, що він їм сказав.

За мить один із них скочив на свого коня і поскакав у бік чумацького табору. Ще здалеку він прокричав:

— Говорити з отаманом чумацьким хочу!

— Слухаю тебе, воїне. Я отаман цієї чумацької валки Тадей Голобородько, — з повагою вклонився отаман.

Татарин зупинив коня біля самої мажі, на якій стояв Тадей.

— Великий воїн і справедливий владика перекопської орди Назар-бей[156] велів тебе запитати: як випочивалося чумакам цієї ночі на його щасливій землі?

— На щасливій землі високошановного Назара-бея нам відпочивалося спокійно й приємно. За що нескінченно дякуємо Назару-бею — великому воїну, мудрому правителю, який розстелив килим справедливості на землях від солодких вод Дніпра до порога щасливого Криму. За Перекоп ми йдемо в торгових справах і з вдячністю «білій мітці на чолі щастя, полюсу блаженного небосхилу, центру вселенського кола, візерунку на їхньому царственому вбранні, брамнику притулку людей і захиснику всього райя, пособнику Ісламу, відзначеному печаткою величі Джанібеку Гірею, сину славного нуреддіна Мубарека Гірея, за дозвіл ступити на землі, підвладні милості Аллаха і самому великому ханові»![157]

Кожне сказане отаманом слово лягало ароматним єлеєм на душу татарина-посланця. Він так і продовжував блаженно хитати головою, коли досвідчений отаман чумаків закінчив свою відповідь.

— Я Амін-мурза. Мені приємні твої слова, отамане, і я їх із задоволенням додам до тих, якими ти повідомиш великому бею, що сталося з молодими воїнами, що цієї ночі, без згоди старійшин і мудрих воїнів, вирішили відвідати твій табір.

— Ага-а-а! То це вони вовками вили, — всміхнувся Тадей.

— Молоді. Дурні ще. Зовсім діти! — широко всміхнувся татарин, оголивши міцні білі зуби. — Вони не повернулися у свій кіш. А високоповажний бей якраз виявив бажання провести ніч у цьому місці. Може, ти знаєш, де ці нероби ніжаться замість того, щоб виганяти коней на молоду траву степу?

І тоді отаман розгублено подивився навколо себе і так далеко в степ, як тільки це дозволяли його пильні очі. Потім здригнувся від якоїсь думки і відшукав очима козака Івана.

— Підійди, — тихо наказав Тадей.

Сірко смиренно наблизився до мажі.

— Слухаю тебе, батьку отамане.

— Ти б, Іване, вимився краще. А то так — побризкав по обличчю, а вся чорнота й залишилася. Точнісінько як у твого ляха. На одній мазанці спали разом?

— Та що ти таке кажеш, пане отамане, — зніяковів Іван.

— Може, щось знаєш про тих вовків? — примружив очі Тадей, і від них по всьому обличчю побігли блискавки зморщок.

— Не знаю, що й сказати...

— Але ж відповісти мурзі треба. А він має тому відповісти... бунчужному! Щось буде не так, то й ми не повернемося, і наступні валки погубимо. Може, щось скажеш про тих вовків? — тяжко зітхнув отаман.

— Про тих! — раптом пожвавився Іван Сірко. — Відходив я вранці від маж за потребою. Сиджу, ясному сонечку радію...

— Не дратуй мурзу, Іване!

— Чую: хтось скиглить... Може, то й були вовченята?

— Де? — з тривогою запитав отаман.

— Там! — знехотя махнув рукою козак.

Чи розумів мурза слова русинів? Чи міг він чути їхню тиху розмову? Чи він зрозумів? Одначе повернув коня і неспішно рушив у той бік, куди показав козак.

Зблід отаман, але ні слова не сказав. У таких справах витримка тільки на користь. Як, утім, і в усіх інших справах, крім тих, коли слід поспішати. Уважно спостерігав Тадей за татарським мурзою і не зрозумів, чому той не зупинився, не озирнувся, а, проїхавши сотню кроків, повернув коня і поспішив до свого бея.

— На добро чи на горе? — насилу вимовив отаман чумаків.

— На добро, пане отамане, — впевнено мовив Іван Сірко, і Тадеєві відлягло від серця.

* * *

Напружили свої могутні тіла чумацькі воли, зробили невеликий крок, видихнули — і пішли, куди люди велять. У травах високих попливли мажі в пахучу ранкову свіжість безкрайнього степу. Добре дихається чумакам у тій неймовірній свіжості. Ще годину-дві — і від неї не залишиться й сліду. Сухість перехопить горло, а пил сліпитиме очі.

Але поки що все пречудово