Читати книгу - "Жарт"

Я цілком певен, що та лінія духу, яка бере початок від Христового Благовістя, цілком природно стремить до соціальної рівності й соціалізму. І коли я згадую найзапекліших комуністів першого соціалістичного періоду моєї країни, як, наприклад, отой голова, що віддав мені Люцію, ті люди видаються мені ближчими до релігійних фанатиків, ніж до скептиків-вольтер’янців.

Революційна доба після 1948 року небагато спільного мала зі скептицизмом і раціоналізмом. То була пора великої колективної віри. Людина, що, сповідуючи її, ішла в ногу з часом, була переповнена палким духом братерства, який притаманний релігії: вона зрікалася свого «я», своїх інтересів, свого приватного життя задля чогось вищого, надособистого. Звісно, марксистські тези мають світське походження, та сенс, який за ними визнавали, був близький до Євангелії й біблійних заповідей. Вони утворювали сукупність недоторканних, а отже, користуючись нашою термінологією, святих ідей.

Та минуща чи радше вже минула епоха мала в собі за духом щось від великих релігій. Шкода, що не змогла вона сягнути самісінького краю свого релігійного самопізнання! Від релігії запозичила вона манери і почуття, однак всередині залишалася порожня й безбожна. Та я завжди вірив, що Господь таки змилується, що дасть себе пізнати, що врешті освятить цю велику світську віру. Марно я чекав цього.

Ця епоха врешті зрадила свою релігійність і заплатила данину спадщині раціоналізму, на яку вона покликалася лише тому, що не розуміла саму себе. Раціоналістичний скептицизм цілі століття нівечить християнство. Нівечить, але так і не знівечить. А комуністичну теорію, що є його творінням, знівечив за кілька десятиліть. Вас, Людвіку, він теж знівечив. І ви це добре знаєте.

11

Коли людям щастить утекти в казку, вони можуть почуватися там шляхетними, сповненими співчуття й поезії. У повсякденному житті вони, на жаль, украй обережні, недовірливі й підозріливі. Отак вони поводилися й з Люцією. Коли вона вийшла із царства дитячих казок і стала справжньою молодою дівчиною, що жила клопотами і побутом інших робітниць держгоспу, вона стала заразом об’єктом цікавості, не позбавленої тієї злої неприязні, яку почувають люди до янголів, яких скинули з небес, і до фей, котрих вигнали з казки.

Звичне мовчання не стало в пригоді Люції. З Острави до державного господарства через місяць надійшла її особова справа. З тих паперів ми дізналися, що спочатку вона була ученицею перукаря в Хебі. За порушення моральних норм її на рік запроторили до виправного дому, після того вона подалася до Острави. На роботі на неї не було нарікань. У гуртожитку вона поводилася зразково. Перед зникненням вона вчинила дуже незвичайне правопорушення: її зловили за крадіжкою квітів на цвинтарі.

Усі ті відомості були скупі, вони не лише не з’ясували Люціїної таємниці, а й огорнули її ще дужчою загадковістю.

Я пообіцяв директорові, що візьму цю дівчину під свою опіку. Вона вабила мене. Мовчазна, працювала завзято. В її скромності був якийсь спокій. Не помічав я у ній і сліду химерності, якої можна було чекати від дівчини, що вешталася бозна-де кілька тижнів. У держгоспі, казала вона, їй добре, і вона не збирається йти звідси. М’яка вона була, готова поступитися в будь-якій суперечці, тож потроху зажила прихильності в дівчат, що працювали з нею. І все ж таки видно було, що за її небагатослівністю криється те, що виказує нелегку долю і скривджену душу. Мені так хотілося, щоб вона звірилася мені у всьому, та я знав, що в житті їй довелося вислухати чимало запитань, які, мабуть, викликали в неї враження, ніби її допитують. Тим-то я нічого не питав у неї і почав сам розповідати. Я говорив із нею щодня. Ділився моїми планами про влаштування поля лікарських рослин. Розповідав, як селяни колись лікувалися відварами чи настоянками різного зілля. Казав про вужаче зілля, яке використовували від холери або чуми, про ломикамінь, що руйнує камінці в нирках і жовчних протоках. Люція слухала. Вона любила рослини. Та що вже за проста душа це була! Нічого не знала вона про них, навіть назвати не могла майже жодної.

Надходила зима, а в Люції, крім тих гарних суконь, не було чого вдягнути. Я допоміг їй розібратися з грішми. Змусив її придбати непромокальний плащ і светр, а потім інші речі: взуття, піжамку, панчішки, тепле пальто…

Якось я запитав, чи вірить вона у Бога. Відповідь її видалася мені вельми значущою. Вона не сказала «ні», не сказала і «так». Насилу звела плечима і відказала: «Не знаю». Я запитав, чи знає вона, хто такий Ісус Христос. Вона сказала, що знає. Насправді вона нічого не знала про нього. Його ім’я невиразно пов’язувалося у неї з Різдвом і ще з кількома уявленнями, що ніяк не узгоджувалися поміж собою. Досі Люція не знала ні віри, ні безвір’я. У мене аж голова обертом пішла, либонь, як у закоханого, який виявив, що до нього жоден чоловік ще не торкався тіла його коханої. «Хочеш, я розкажу тобі про нього?» — запитав я; вона згідно кивнула. Пасовиська і пагорби вже були вкриті снігом. Я почав розповідати. Люція слухала…

12

Чималенько випало на її тендітні плечі. Їй потрібен був хтось, що допоміг би їй, але нікому не було до неї діла. Допомога, яку пропонує релігія, Люціє, проста: здайся. Здайся разом зі своїм тягарем, від якого ти знемагаєш. У самопосвяті настає велике полегшення. Знаю, що тобі не було кому здаватися, бо ти боялася людей. Але є Бог. Здайся йому. Тобі стане легше.

Піддатися — означає відкинути минуле життя. Вирвати його з душі. Сповідатися. Скажи мені, Люціє, чому ти втекла з Острави? Через ті могильні квіти?

І через них теж.

А навіщо ти їх брала?

Бо їй було сумно. Вона ставила їх у вазу в гуртожитку в кімнаті. Вона збирала їх і на лоні природи, але ж Острава — чорне місто і довкола нього природи немає, тільки звалища шлаку, огорожі, пустища і де-не-де переліски, геть закурені сажею. Гарні квіти вона знаходила тільки на цвинтарі. Пречудові, урочисті квіти. Гладіолуси, троянди або лілії. Або ж хризантеми з величезними шапками тендітних пелюсток…

А як тебе зловили?

Вона часто ходила на цвинтар, ця