Читати книгу - "Жарт"

місцина їй подобалася. Не лише за те, що там можна було доп’ясти квіти, а й за те, що там було спокійно. Їй легшало від того супокою. Кожна могила була окремим квітником, тож вона зупинялася біля кожної, розглядала монументи, печальні написи. Щоб її не турбували, вона ставала на коліна, як ото робили інші відвідувачі, переважно похилого віку. Якось вона отак припала коло свіжої могили. Труну опустили в неї ледве кілька днів тому. Земля була ще м’яка, на ній були вінки, а спереду стояв у вазі букет руж. Люція уклякла навколішки, і плакуча верба над нею була наче небосхил, що лагідно шепотів угорі. Вона розчинилася в цій невимовній благодаті. Аж тієї миті туди підійшов старий добродій із дружиною. Може, то була могила їхнього сина чи брата, хтозна. Вони побачили молоду незнайомку, що стояла навколішки біля поховання, і здивувалися. Хто це міг бути? Може, тут крилася якась родинна таємниця, може, то була якась родичка, якої вони ніколи не бачили, або ж коханка небіжчика… Вони зупинилися, не зважуючись її потурбувати, і дивилися на неї здалеку. Ось вона підвелася, взяла із вази той букет із розкішними трояндами, який вони самі туди нещодавно поставили, обернулася і пішла собі. Вони побігли за нею. Хто ви, запитали вони. Вона не знала, що відповісти, щось белькотіла від збентеження. Вони помітили, що вона геть не знає покійного. Погукали на поміч доглядачку. Потім змусили дівчину показати посвідчення особи. Кричали на неї, казали, що немає нічого гіршого, ніж красти у мерців. Доглядачка підтвердила, що квіти на могилах крадуть не вперше. Вони викликали поліцію, Люцію знову мордували запитаннями, і вона у всьому зізналася.

13

«Зостав мертвим ховати своїх мертвих»,[3] — сказав Ісус. Квіти на могилах належать живим. Ти не знала Бога, Люціє, але ти уповала на нього. У природній красі квітів ти відкрила для себе надприродне. Тобі не потрібні були квіти для когось. Вони потрібні були тобі самій. Щоб наповнити пустку твоєї душі. А вони зловили тебе і принижували. Але хіба це була єдина причина того, що ти втекла з того чорного міста?

Вона мовчала. Потім покрутила головою: ні.

Хтось тебе скривдив?

Вона кивнула.

Розкажи, Люціє!

Кімната була маленька. Під стелею світилася лампочка без абажура, гола, цинічна, вона криво стирчала в патроні. Під стіною ліжко, над ним картина: якийсь прегарний чоловік у блакитній хламиді укляк навколішки. То був Гетсиманський сад, але Люція не знала того. Ото туди він її привів, вона боронилася, вона кричала. Він хотів її зґвалтувати, здирав із неї одіж, але вона видерлася і втекла від нього далеко.

Хто це був, Люціє?

Вояк.

Ти кохала його?

Ні, вона його не кохала.

То чому ж ти пішла до тієї кімнати, де була тільки лампочка без абажура і ліжко?

Її вабила до нього пустка, що була в її душі. І, щоб наповнити її, сердешна дівчина не знайшла нікого, крім шмаркача, що відбував свій термін у війську.

І все ж таки, Люціє, не зовсім добре я розумію тебе. Якщо ти пішла з ним до тієї кімнати, де не було нічого, крім ліжка, то чому ж ти втекла звідти потім?

Він був недобрий і брутальний, як і решта.

Про кого ти кажеш, Люціє? Яка решта?

Вона мовчала.

Хто в тебе був до того вояка? Кажи, Люціє! Розповідай!

14

Їх було шестеро, а вона була сама. Шестеро, від шістнадцяти до двадцяти років. Їй було шістнадцять. У них була ватага, і вони говорили про неї з повагою, наче про язичницьку секту. Того дня пролунало слово «посвята». Вони принесли кілька пляшок дешевого вина. Вона долучилася до пияцтва зі сліпою покорою, в яку вкладала всю свою невтілену любов до батька і матері. Вона пила, як і вони пили, сміялася, як сміялися й вони. Потім вони звеліли їй роздягнутися. Ніколи не робила вона того в їхній присутності. Але ватажок роздягнувся перший, і вона зрозуміла це так, ніби той наказ стосувався не лише її, тож покірно вчинила це. З довірою до них, з довірою навіть до їхньої грубості. Вони були її притулком, її щитом, вона не могла собі уявити, що втратить їх. Вони були її матір’ю, її батьком. Вони пили, реготали і дали їй інші накази. Вона розставила ноги. Їй було страшно, вона знала, що це означає, але скорилася. Вона зойкнула, і по ногах побігла кров. Хлопчаки галасували, піднімали склянки і поливали дешевим пінявим вином спину ватажка, тендітне Люцїїне тіло, лили вино поміж її ноги, щось гукали про хрещення й посвяту, а потім ватажок покинув її й підвівся, і його заступив інший член ватаги, й отак по черзі, за віком, вони всі міняли один одного, аж останнім підійшов до неї наймолодший, було йому шістнадцять років, як і їй, Люція вже не тямилася від болю, їй хотілося відпочити, побути самій, а він був наймолодший, тож вона зважилася його відштовхнути. Але він образився, ще б пак, адже його принизили, бо він найменший! А він такий самий член ватаги, як і всі! Він хотів це довести й дав їй ляпаса, й ніхто навіть пальцем не кивнув, щоб заступитися за неї, усі ж бо знали, що наймолодший теж має право і вимагає того, що йому належить. У Люції побігли сльози з очей, та вона не зважилася протестувати і покірно розчепірила ноги вшосте…

Де це сталося, Люціє?

У помешканні одного з їхньої ватаги, батьки його працювали в нічну зміну, там була кухня й кімната, в кімнаті стіл, диван і ліжко, над дверима засклений напис: «Нехай Господь пошле нам щастя!», а над узголів’ям ліжка у рамочці було зображення гарної пані в блакитній сукні, яка пригортає до себе немовля.

Діва Марія?

Люція не знала.

А потім що було, Люціє?

Потім це повторювалося багато разів у тому самому помешканні, а потім і в багатьох інших, і надворі також, у лісі. Для ватаги це вже стало звичним ділом.

Тобі це подобалося, Люціє?

Ні, вони ставилися до неї дедалі гірше, були дедалі брутальніші, але неможливо вже було відчепитися від них, ні вперед не було шляху, ні назад.

І як воно скінчилося, Люціє?

Сталося це увечері, в одній із тих порожніх квартир. Налетіла поліція і всіх загарбала. За хлопцями числилися пограбування. Люція цього не знала, та було відомо, що вона належала до