Читати книгу - "Меллорі"

— Саме так я й думав, — він захекався та витирав обличчя рукавом. — Вони мало нас не упіймали, але хвацько ж ми від них утекли, правда? — запитав він й усміхнувся до Енн, яка притулилася до дерева, відсапуючись. Вона мала змучений вигляд, але відповіла на його усмішку своєю.

— І що тепер? — запитала вона та кинула погляд на темний, похмурий ялицевий ліс, який, здавалося, на цілі милі розкинувся перед нею.

— Зараз для них уже надто темно, аби нас переслідувати. Гадаю, тепер вони відступляться та зачекають до ранку. А до того часу, якщо нам пощастить, ми будемо вже за багато миль звідси.

— Підемо далі?

— Це саме те, що нам потрібно. Відчуваєте, що здужаєте?

— Не зовсім, але нам таки краще рушати далі.

— Немає потреби поспішати. Ходімо далі цією стежиною. Кудись вона та й виведе. А вже коли вийдемо з лісу, зможемо знайти якийсь дороговказ. Але ми мусимо рухатися далі.

За пів години розміреної ходи вони дісталися узлісся. Ця прогулянка була неквапна, адже їм довелося йти у цілковитій темряві, та обоє були треновані для того, щоби діяти за таких умов, інакше просування лісом уночі було би для них геть неможливе. Зараз, вийшовши з-під верховіть, які заступали небо, вони могли бачити бліде світло місяця, частково заховане важкими чорними хмарами, а ген-ген удалині видніли вогні якогось селища.

— Цікаво, чи далеко від нас те селище? — мовив Коррідон, вказавши у керунку вогнів.

— Не знаю, але воно лежить на нашому шляху, чи не так?

— Мабуть, що так, — невпевнено сказав Коррідон. — Але перш ніж ми підемо далі, поїжмо. Я такий голодний, що аж за живіт тягне.

Вони сіли біч-о-біч на траву, і, поки Енн розв'язувала клунок з їжею, що його досі носила, підвісивши до свого паска, Коррідон спробував роздивитися обриси тієї далекої місцевості, де розкинулося селище. Однак було занадто темно, аби розрізнити бодай щось, що могло правити за дороговказ, і Коррідон зрештою покинув свої спроби.

Вони їли мовчки. Кожен поринув у власні думки. Коррідон хвилювався. Меллорі не йшов йому з голови. Що станеться, коли він зустрінеться з ним віч-на-віч? А що, як врешті-решт виявиться, що Меллорі на тому острові нема? Шанси, що він буде там — один до ста. А коли його там не буде — що тоді?

— Знову хвилюєтеся? — запитала Енн, дивлячись на нього. З того напруженого виразу, якого набрало Коррідонове обличчя, вона бачила, що той має щось на думці.

— Авжеж, — сказав він і засміявся. — Я завжди про щось хвилююся, таку вже маю звичку. Але не починаймо знову ту розмову.

«Енн легко казати, що Меллорі мертвий, — думав він, — але ж примари не стріляють у пітьмі». Він пригадав той схожий на шепіт голос у квартирі Крю. І той постріл. Ні, Меллорі не був мертвий, до того ж міг бути небезпечний. Якби він був мертвий, не було би стількох ускладнень.

Аж раптом Енн сказала:

— Погляньте-но, там унизу — автівка. Певно, там є дорога.

Далеко внизу під ними, з-поза схилу пагорба зненацька з'явилися два подовгасті промені фар автівки, що прямувала до селища.

— Схоже, водій не поспішає, — сказав Коррідон, нахиляючись уперед, аби уважно роздивитися далекі вогні. — Здається, зупиняється. — Він зірвався на ноги. — Він зупинився. Спустімося туди, Енн. Можливо, нас підвезуть.

— А що, як то виявиться поліція? Думаєте, варто так ризикувати?

— Ми підемо неквапливо. Можемо просто поглянути. Ходімо.

Шлях додолу, до прихованої від очей дороги, був крутий, одначе спускатися ним було легко, тож Коррідон з Енн набрали чималу швидкість. Вони то бігли, то йшли, підбадьорювані виглядом автівки, що й досі стояла нерухомо, немовби чекаючи на них.

— Схоже, машина зламалася, — сказав Коррідон, зупиняючись. Вони дісталися дороги. Зараз автівка була десь за сотню ярдів від них, і вони бачили піднятий капот та чоловіка з електричним ліхтариком, який роздивлявся двигун. — Зачекайте тут. Я підійду та перекинуся з ним словом. А ви пильнуйте.

Залишивши Енн, він пройшовся дорогою до автівки. Кинувши на водія швидкий погляд, Коррідон переконався, що той був сам.

— Чи можу я вам якось допомогти? — запитав Коррідон, коли наблизився до автівки на відстань кількох ярдів.

Водій рвучко підвів погляд і посвітив на Коррідона своїм ліхтариком.

— Сумніваюся, — сказав він, не намагаючись приховати свій кепський настрій. — Хіба що ви — ліпший механік, ніж оце я. Клята залізяка щойно зламалася. А я зараз за чимало миль від будь-якого населеного пункту, чи не так?

— Найближче селище розташоване праворуч від вас, — сказав Коррідон, указуючи напрямок рукою. — До нього зо п'ять миль. — Тоді підійшов до водія ближче і роздивився його у відбитому світлі фар. «Тут нема про що хвилюватися, — подумав він. — Либонь, якийсь мандрівний крамар».

— Від цих нових авто мене аж верне, — сказав водій, спересердя копнувши передню шину. — Оце лише кілька місяців маю цю машину, а вона постійно ламається.

— Погляньмо, — сказав Коррідон, схиляючись над гарячим двигуном. — То які були симптоми?

— Клята залізяка зненацька засичала та зупинилася.

— Бензин у нормі?

— Бак — повнісінький. Ця клята чортопхайка завжди виходить з ладу.

— Тоді, певно, проблема у карбюраторі. Маєте інструменти?

— Це дуже шляхетно з вашого боку, — втішено сказав водій. — До речі, звідки ви в біса вигулькнули?

— Ми з дружиною подорожуємо пішки, — поважно мовив Коррідон. А тоді підвищив голос і покликав. — Агов, люба, ходи-но сюди та допоможи нам.

З пітьми з'явилася Енн.

— А ось і моя дружина, — сказав Коррідон, не дивлячись на Енн. — Нашого друга спіткала халепа з карбюратором, і я сподіваюся, що мені вдасться його полагодити, — провадив він далі, звертаючись до Енн, але й досі не дивлячись на неї.

— Мій чоловік — мастак на всі руки, — сказала Енн, стримуючись, аби не захихотіти. — Я впевнена, що він неодмінно полагодить ваш карбюратор.

— Це чудово, — сказав водій. — Мене звати Брюер. Дякую вам, добрі самаряни, мені пощастило, що я вас зустрів. Сам я в автівках не петраю. — Він утупився захопленим поглядом в Енн, і лише зараз дівчина зненацька з тривогою збагнула, що її сукня збіглася, сильно відкриваючи ноги.

—