Читати книгу - "Грона гніву"

— Про мене, усе,— мовив Том. Він привернув краник для мастила, уважно оглянув піддон, узяв ліхтарик і освітив усе довкола.— От і все. Тепер наллємо мастила.

Вони виповзли з-під машини і залили мастило з відра. Том перевірив прокладку на герметичність.

— О’кей, Еле. Спробуй-но,— сказав він.

Ел сів у машину і натиснув стартер. Мотор заходився від реву. З вихлопної труби закурився синій дим.

— Стій! — крикнув Том.— Так усе мастило вигорить. Легше натискай тепер.

І він дослухався, як гуде двигун.

— Вимкни запал, хай попрацює вхолосту.

Він знову дослухався.

— Гаразд, Еле. Вимкни. Як на мене, все готово. А де м’ясо — вечеряти пора?

— Ти чортівськи класний механік,— сказав Ел.

— А чом би й ні? Я в цеху рік пропрацював. Перші пару сотень миль хай повільно поїде. Хай призвичаїться.

Вони витерли замурзані руки жмутками бур’янів, а потім — об штани. І жадібно накинулися на буженину, відсьорбуючи воду з пляшки.

— Мене ніби голодом морили,— сказав Ел.— А що тепер робитимемо — до табору поїдемо?

— Не знаю,— відповів Том.— Там з нас ще півдолара злуплять. Краще їдьмо до наших — скажемо, що машину поладнали. А якщо за стоянку грошей вимагатимуть — далі поїдемо. Нашим-бо кортить знати, як ми тут. А я радий, що мама сьо’дні своє відстояла. Еле, посвіти мені. Так, ми нічо’ не забули. Бери гайковий ключ. Нам він ще знадобиться.

Ел освітив усе довкруж ліхтариком.

— Нічо’ не забули.

— Усе в порядку. Я поведу. Ти, Еле, поведеш вантажівку.

Том завів мотор. Проповідник сів у машину. Том рушав повільно, на низькій швидкості, а Ел слідом повів вантажівку. Він перетнув неглибокий рівчак, поїхав на низькій швидкості. Том сказав:

— Такі «доджі» можуть будинок на малій швидкості перетягти. Тепер важче йде. Але нам це краще — підшипник призвичаїться.

На трасі «додж» уповільнив хід. Фари у дванадцять вольтів кидали невеличкі кола жовтавого світла на асфальт. Кейсі обернувся до Тома:

— Аж цікаво, як оце ви, хлопці, змогли авто поладнати. Як у воду дивились — і машина готова. От я жодного авта не поремонтував і не зміг би, хоч і дивився, як ви майстрували.

— Треба з материнським молоком це всотати,— сказав Том.— Це не лише кебета. Це більше. Зара’ дітлахи розбирають авто як хочуть.

У світло потрапив заєць і прожогом відстрибнув назад, його довгі вуха метлялися при кожному стрибку. Він і тепер намагався відстрибнути на узбіччя, але стіна мороку наче відштовхувала звірятко від себе. Далеко спереду яскраво спалахнули фари, осяявши вантажівку. Заєць м’явся, вагався, потім смикнувся в бік менших і тьмяніших фар «доджа». Почувся невеликий м’який поштовх, коли звіря потрапило під колеса. А зустрічний автомобіль вихором промайнув повз них.

— Точно розчавили,— сказав Кейсі.

Том відповів:

— Є такі, що їх чавлять. А мене щоразу пропасниця трясе. Мотор звучить нівроку. Кільця дроту, мабуть, розплавилися. Не так димить.

— Ти файно попрацював,— сказав Кейсі.

На стоянці було видно невеликий дерев’яний будинок, а на ґанку чадів бензином ліхтар, білі відблиски якого промінилися великим колом. Біля будинку було кілька наметів, а з наметами поруч стояли машини. Готування вечері вже скінчилось, але жар ще дотлівав, і на стоянках зблискувало багаття. Біля ґанку, де горів ліхтар, зібрався гурт чоловіків: обличчя сильні та м’язисті в яскравому білому світлі — світлі, від якого криси капелюхів здавалися чорними, а чола, очі та підборіддя — різко окресленими. Одні сиділи на східцях, другі стояли на землі, стомлено спершися ліктями на бильця. Власник, зловісно-похмурий, довготелесий, сухоребрий чоловік, сидів на кріслі, викоченому на ґанок. Хазяїн відвалився до стіни і барабанив пальцями по коліну. Усередині будинку догоряла гасова лампа, і її вогник змішувався з шиплячими відблисками бензинового ліхтаря. Власника оточував гурт.

Том спочатку повів «додж» по узбіччю, потім припаркувався. Ел проїхав на вантажівці через браму.

— Не тре’ в’їжджати,— сказав Том.

Він вийшов з машини і пішов через ворота в білому сяйві ліхтаря.

Власник розгойдався в кріслі та нахилився вперед.

— Ви, добродії, хочете тут зупинитися?

— Ні,— відповів Том.— У нас тут рідні. Привіт, татку.

Батько, який сидів на нижній сходинці, сказав:

— Гадав, у тебе це тиждень займе. Ну як, уладнали?

— Та нам підфартило,— відповів Том.— Усе зробили ще до темряви. Завтра вранці можна їхати.

— А це файно,— сказав батько.— Мама хвилюється. Бабця зовсім не при умі.

— Так, Ел мені казав. Як вона — ліпше?

— Ну, принаймні заснула.

— Як ви тут вирішите зупинитися,— сказав власник,— з вас — п’ятдесят центів. Одержите місце для стоянки, воду, деревину для багаття. Ніхто вас не потурбує.

— Якого чорта,— сказав Том.— Ми ж можемо в канаві поспати, і не тре’ буде платити.

Хазяїн побарабанив пальцями по коліну.

— Шерифів помічник поночі ходить. Може до вас причепитися. Закон є, який забороняє спати просто неба. Зветься «Закон про безпритульних».

— А якщо я півдолара заплачу, то я не волоцюга, так?

— Усе так.

Томові очі запалали гнівом.

— А помічник шерифів вам часом не свояк, ні?

Хазяїн нахилився вперед.

— Ні, не свояк. І ще не настав той час, коли різні чортові приблуди нас повчатимуть.

— Брати з нас півдолара — це для вас не проблема. А чого б ото ми — приблуди? Ми ж ніч о’ не просимо. То що — усі ми приблуди, так? Ми ж ні шеляга не вимолювали, щоб зупинитися.

Чоловіки на ґанку не рухались, зосередилися, притихли, їхні обличчя втратили вираз; їхні очі, сховані під крисами капелюхів, крадькома позирали на власника.

Батько пробурчав:

— Томе, та облиш.

— Гаразд, облишу.

Чоловічий гурт мовчав, сидячи на сходинках і спираючись на бильця. Їхні очі виблискували в різкому газовому світлі ліхтаря. Їхні обличчя були різкими в різкому світлі й непорушними. Тільки очі вряди-годи рухалися й миготіли. Жук-світляк врізався в ліхтар, розбився і впав у пітьму.

В одному з наметів жалісно плакала дитина, а лагідний жіночий голос заспокоював її, потім це обірвалось, і голоси зіллялися в пісні «Ісус любить тебе вночі. Засинай міцно,