Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

– Я хотіла спочатку переконатись, а потім тобі сказати. Я сама до кінця не вірила, але вагітність дійсно є. Ти не радий?

– Що? – її запитання вганяє мене в ступор. Мабуть, зараз я виглядаю як ідіот, якщо Даша подумала щось подібне. – Боже мій, пробач, маленька!

Так міцно пригортаю її до себе, наскільки це взагалі можливо. Хочу, щоб у її голові більше не виникало подібних запитань. Чи радий я? Та я найщасливіший чоловік у світі! 

– Просто твоя реакція, – вона схлипує мені в сорочку, а я мудаком почуваюсь. 

– Я просто розгубився, – кажу, дивлячись їй в очі. – Я дуже щасливий, Дашо! Навіть не сумнівайся у цьому. Це дуже несподіваний сюрприз, але шалено приємний. 

– Для мене також, – вона більше не плаче, і це хороший знак. – Ти скажеш Наді? Цікаво, якою буде її реакція.

– Мабуть, така ж, як у мене, – хмикаю. – Вона зрадіє. Не хвилюйся. 

Додому їдемо разом. Я не випускаю Дашу з обіймів ні на мить. Хочу, щоб вона відчувала моє кохання і підтримку. 

– А де ви були? – питає Надя, коли ми заходимо на кухню, де снідає донька. – Дашо, ти що, плакала?

Даша одразу ж витирає очі, але допомагає так собі. Вона все ще під емоціями, і я її розумію. Сам у такому ж стані. Добре, що хоча б не реву. 

– Надійко, у нас з Дашею є для тебе хороша новина, – кажу, сівши поруч з донькою навшпиньки.

– Ви що, одружуєтесь? – радісно кричить. 

– І це також, – киваю. – Скоро у тебе з'явиться братик або сестричка. 

– Ого! – вигукує і зістрибує з крісла. – Це ж так класно! 

Вона обіймає мене за шию, а я пригортаю її до себе. Ну що ж, не все так страшно. Надя розумна дівчинка і дуже сильно любить Дашу. Я теж її люблю і більше ніколи нікуди не відпущу. 

Даша

День народження синочків

– Як ти? – питає Артур, мабуть, вдесяте за цю хвилину. Невже він реально думає, що від його запитань мені стане краще?

Пів години тому у мене відійшли води, і тепер ми мчимо у лікарню, порушуючи всі можливі правила дорожнього руху. Нашим синам не терпиться з'явитися на цей світ, а я шалено боюсь пологів і молю Бога, щоб сини народилися здоровими. Ось це найголовніше.

Тільки-но зупиняємося біля лікарні, Артур допомагає мені практично вилізти з автівки та садить у візок. Мене одразу ж забирають лікарі, і поки проходять різноманітні огляди, Артур перебуває поруч. Я відчуваю його руку у своїй, і саме ця підтримка не дає мені впадати у відчай. 

Самі пологи проходять для мене, як у тумані. Пам'ятаю біль, сильне бажання, щоб усе це якнайшвидше залишилося, і плач першого сина… 

Його кладуть мені на груди, такого крихітного, і все розпочинається знову. Не вдається добре його роздивитися, тому що братик поспішає на зустріч з нами.

Знову плач – і ще одна крихітка біля мого серця…

Їх двох. Наші синочки. Надя мріяла про братиків, які будуть її захищати. І байдуже, що брати молодші. Швидше за все, це вона їх образити не дасть.

– Вони прекрасні, кохана! – Артур цілує мене у скроню, і я бачу в його очах так багато тепла, а ще – сльози.

Вони не котяться по щоках. Застигли в кутиках очей і блищать. Мій сильний чоловік не з тих, хто буде заливатись сльозами, але пустити скупу сльозу він може. І я його розумію. 

Нас переводять у палату, і, поки синів забирають на огляд, я намагаюсь прийняти той факт, що наша родина стала такою великою. Вже не терпиться побачити їх знову, потримати на руках. 

До нас приєднується Надя, яка також хоче з братиками познайомитись. Вона розглядає крихітні речі, які ми привезли з собою, а Артур гладить моє волосся та усміхається.

– Я досі повірити не можу, що вони з нами. Поки ти народила, у мене все життя перед очима пронеслося, – розповідає. – Це було… страшно. Але разом з тим – незабутньо. 

Він цілує мене в лоба, і з такою ніжністю це робить, що знову кортить розплакатись. Не роблю цього тільки тому, що медсестра приносить нам синочків. Одного беру я, а іншого – Артур.

– Дивись, це твій брат – Артем, – показує їй старшого. 

– Такий малий, – дивується Надя. – А як з ним гратися?

– Будеш його у візку возити. Колисати, – кажу. – А це Даня. Він народився другим. 

– Такі смішні, – хмикає Надя. – Ну нічого, щось вигадаємо. Правда, хлопці?

Ми з Артуром переглядаємось й одночасно починаємо сміятись. Впевнена, що сумно нам не буде. Наші сини народились у щасливій родині, і тепер своє щастя і любов ми будемо передавати їм. 

Дякую вам, мої любі, що були зі мною!

Ваші коментарі та зірочки надихали❤️

Маю надію, що книга вам сподобалась. Історія Даші та Артура завершена, і я вдячна, що ви прожили її зі мною❤️

Ваша Аліса❤️