Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- У такий спосіб ти собі тільки шкодиш. Важлива техніка бігу, правильне дихання, спеціальне взуття.

- Хочеш мене навчити? - перервала я його, зупиняючись поряд і копіюючи його позу.

- Чого? – скривився Ваня.

- У тебе такий вигляд, ніби ти прагнеш застосувати свої багаті знання, передати їх комусь, а ніхто не просить. – посміхнулася я. - Окей, я не проти, попрошу. Навчи. Навчиш? - Я підняла брову, з викликом заглядаючи в його очі, і додала. - Тільки на гарне бігове взуття мені в житті не заробити.

Ваня скривився і хитнув головою. Якось невдоволено, ніби до такого повороту в діалозі він не був готовий, і тепер навіть трохи розгубився. Хотів мене збентежити? Не вийшло. Зніяковів сам. Ну треба ж, виявляється бачити засранця розгубленим – ще те задоволення.

Я посміхнулася сама собі і відштовхнувшись спиною об одвірок, зробила крок у ванну.

- А що це був за тип... там із тобою? – наздогнав мене його голос, у якому явно читалися нотки несхвалення та підозрілості.

Я обернулася і подивилася на його звужені очі.

- Та просто хлопець. Живе по сусідству. - Знизала плечем з навмисною незворушністю, відчуваючи при цьому наростаючу тривогу і роздратування. До чого ця підозрілість? До чого цей осудливий погляд? Невже знову?

- Часу даремно не втрачаєш, так? - З глузуванням кинув засранець і стиснув щелепи так, що жовна на вилицях виступили. Наче злився. Наче він мав на це право.

– Що? - перепитала я і голос мій тепер дзвенів від напруги.

- Ти живеш тут всього якихось пару днів, а вже встигла придбати шанувальника. І далі буде, еге ж? Сусідів у мене вистачає… – З натягнутою усмішкою, намагаючись виглядати спокійним, сказав Ваня, при цьому я виразно побачила, як напружилася його шия та плечі, як стиснулися кулаки.

На його раптову агресивність моє тіло відповіло злістю у відповідь. Я подалася вперед і, зазирнувши в його очі, прошипіла.

- Звичайно. Все так. Я ж сюди саме за цим і приїхала?

Ваня злегка смикнув верхньою губою, здається, насилу стримуючи роздратування, що рветься назовні.

- Схоже на те. - виплюнув крізь зуби і ще сильніше стиснув щелепи.

  Схоже на те. Цей його погляд, промовистий такий… Він ніби занурював мене з головою в багнюку. Використана. Пом'ята. Слова, бридкі образи так і лилися - мовчки, але так голосно, з його очей. Здавалося, я навіть можу схопити їх і доторкнутися. Поранитися про них. Ще сильніше вимазатись у їхньому бруді.

Вони були такими колючими і такими гарячими водночас - його очі. Відштовхували та притягували. Пропалювали вщент. Примушували все всередині стискатися та горіти.

Та ні ж, хлопче. Кого ти намагаєшся обдурити? Що ти зображуєш?

Я все бачу. Я все відчуваю...

Чорта з два це була зневага.

Ні. На цей раз все не так. Занадто не так.

- Так-а, - простягла я, підходячи ще трохи ближче, - ти маєш рацію. Тільки я зрозуміти не можу, чому це тебе так сильно турбує. - Ще ближче. В обличчя, вчепившись поглядом у вічі. Утримуючи на місці. Він випростується, наче хоче повернути колишню дистанцію. В очах знову з'являється розгубленість. – Знаєш, на що це схоже?

Не відповідає. Тільки сильніше напружується. Я відповідаю за нього:

- На ревнощі, Ваня. Ти ревнуєш?

Питання, застрягши в густому, в мить нагрітому повітрі, повисає між нами.

Ваня ковтає. Не ворушиться, навіть не моргає. Дивиться невідривно, ніби намагається вивудити з моєї голови думки, прочитати їх. Переконатись, що я не жартую. Що я всерйоз вважаю, що він може мене ревнувати.

Якоїсь миті мені здається, що він зараз розсміється мені в обличчя за це дурне надто самовпевнене твердження. Я навіть відступаю на пів кроку, щоб мене не знесло ненароком хвилею його, вже готового прорватися, цинізму. Потім ще на пів кроку, чогось раптом сильно занервувавши, зніяковівши. І до того, як з його рота вирвуться злісні, сповнені глузування, слова, ховаюся за дверима ванної кімнати.

Але попри мої побоювання з-за дверей не долинає жодного звуку.