Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

— Де це тебе чорти носили? — насипався я на нього. — Перед гулящими чорнючками колував-хизувався?

— Пряміше у мене не вийшло, — виправдовується. — Мусив об’їжджати майдан, бо там фургонами все забито.

У житті мені ще не траплявся такий чорнюк, котрий не мав би залізного алібі на всі випадки життя. Ти його тільки відпусти з машиною, так неодмінно й майне пофорсувати перед жінотою. Сів, об’їжджаю площу. На тому боці укмітив на мить Ерла в дверях крамниці.

Вдома я пішов просто до кухні й сказав Ділсі хутчій давати обід.

— Квентіна ще не прийшла, — каже вона.

— То й що з того? — кажу я. — Ти ще скажи, що й Ластера слід зачекати. Квентіна чудово знає, о котрій тут подають обід. Давай негайно!

Матінка була у своїй кімнаті. Віддав їй того листа. Розпечатала, дістала чек і сидить, тримаючи його в руці. Пішов я, взяв у кутку шпол, подаю їй сірника.

— Хутчій паліть! — кажу їй. — Та й справі кінець. А то зараз плакати ще почнете.

Взяла матінка сірника, та не запалює чогось. Сидить, на чек видивляється. Чи ж не я казав, що саме так воно й буде.

— Чогось рука не підіймається, — промовила. — Додавати до твого тягаря ще й утримання Квентіни…

— Та вже якось переб’ємось, — кажу. — То паліть уже. Кінчайте з цим.

А вона тільки сидить собі та чека того тримає.

— А цей чек на інший банк виписано, — каже. — Ті, колишні, були на індіанаполіський.

— А чого ж, — кажу я. — Жінкам це також дозволяється.

— Що дозволяється? — питає.

— Тримати гроші одночасно у двох різних банках.

— А… — каже. Ще на чек подивилася. — Я рада, що вона так… що стільки має… Таж Пан Біг не попустить, щоб я хибно вчинила!

— Ну-ну, — кажу. — Кінчайте вже цю забаву.

— Забаву? — перепитала. — Як же мені думати…

— А от я думав, що ви спалюєте по двісті доларів щомісяця задля забави, — кажу я. — Ну, то спалюйте вже й цього. Чи хочете, щоб я запалив вам сірника?

— Та я й могла б змусити себе приймати ці чеки, — матінка говорить. — Заради моїх дітей. Навіщо мені гординя…

— Тоді б ви навіки втратили спокій, — кажу я. — Самі ж добре знаєте. Один раз колись вирішили, то вже й лишайтеся при своєму рішенні. Якось та проживемо.

— Я ж усе вам залишу, — каже матінка. — Але іноді мені стає страшно, що я, чинячи отак, позбавляю вас засобів, які належать вам по праву. Можливо, я буду за це покарана. Отож, якщо ти так бажаєш, я притлумлю свою гординю і почну приймати її гроші.

— А яке пуття розпочинати це зараз, якщо ви досі п’ятнадцять років їх спалювали? — кажу я. — Якщо ви й далі знищуватимете ці її чеки, то так ви не втратили нічого. А як почнете їх приймати, то, значить, ви втратили п’ятдесят тисяч доларів. Досі ж ми жили якось, — кажу. — І ви ще не в притулку для вбогих.

— Таки-так, — каже вона. — Ми, Бескоми, не потребуємо нічиєї милостині. А тим паче від пропащої жінки.

Черкнула сірником, підпалила чек і кинула у шпол, потім, туди ж, і конверт, та й дивиться, як воно горить.

— Тобі ніколи цього не збагнути, — каже. — Хвала Богові, що тобі не дано пізнати материнських страждань.

— У світі є тисячі жінок, подібних до неї, — кажу я.

— Але ж вони не мої дочки, — матінка говорить. — Я ж не заради себе, — додала. — Радо прийняла б я її в дім, з усіма її гріхами, бо ж вона кровиночка моя. Я тільки ради Квентіни.

Ну, на це я міг би відповісти, що Квентіну навряд чи хоч би й хто змусив почервоніти з сорому, але ж, як я завжди кажу: багато мені не треба, але я хочу спокійно їсти й спати, без бабських свар-пересвар та планів у хаті.

— І ради тебе, — додає. — Я ж бо знаю, як вона кривдить твої почуття.

— Про мене, — кажу я, — то хай би вона й повернулася, хоч завтра.

— Ба ні, — вона каже. — Це мій борг перед пам’яттю покійного батька твого.

— Таж він весь час умовляв тебе, щоб ти дозволила їй повернутись, коли Герберт її вигнав, — кажу я.

— Де тобі мене зрозуміти, — каже вона. — Я знаю, ти зовсім не хочеш зробити мій тягар ще тяжчим. Але ж кому й страждати за дітей, як не матері, — так говорить. — Я спроможна підняти мій тяжкий хрест, отож і несу його.

— Здається мені, ви ще й самі, від себе, чіпляєте зайві тягарі на той свій хрест, — кажу їй. Папір догорів. Я відніс шпол до коминка й витрусив попіл за ґратки. — Просто мені здається: це ганьба — спалювати добрі гроші, — додав.

— Та хай не доживу я до того дня, коли дітям моїм доведеться прийняти оцю плату за гріх! — каже матінка. — Та краще я спершу навіть тебе неживого в труні побачу!

— Ну, хай по-вашому буде, — кажу я. — То скоро ми сядемо обідати? — я матінці. — Бо як не скоро, то маю повернутися на роботу, не пообідавши. У нас сьогодні забіганий день. — Вона підвелася. — Я вже сказав Ділсі раз, — кажу. — Але вона начебто чекає на когось: на Квентіну, на Ластера чи ще на кого. Стривайте, я сам покличу!

Але матінка вже підійшла до поруччя, гукає Ділсі.

— Квентіни ще немає! — відгукується Ділсі.

— То що ж, я біжу назад, — кажу. — Куплю собі в місті бутерброд. Не втручатимуся в Ділсіні розклади, — я кажу. Але матінці натякни тільки. Тут і Ділсі закульгала туди-сюди, буркочучи:

— Та гара’, гара’, ось хутенько вже й подаю.

— Стараюся всім вам догодити, — каже матінка. — Щоб усім вам якомога легше було.

— Та хіба ж я нарікаю? — кажу. — Та чи сказав хоч слово, крім того, що мені вже пора?

— Знаю, — каже вона, — знаю, що ти не мав тих шансів, які дані були іншим, що довелося тобі закопатися у нікчемну провінційну крамничку. А я ж хотіла, щоб ти пішов вище. Знала я: батькові твоєму годі збагнути, що ти — єдиний з їх усіх наділений практичним діловим розумом. І коли все інше пішло пропадом, я почала сподіватися, що хоч вона, як вийде за Герберта… адже він обіцяв…

— Ну, він, можливо, теж обманював, — кажу я. — Можливо, й банку ніякого він не мав. А коли б і мав, то не думаю, що став би він везти собі працівника з Міссісіпі через усю країну.

Тож посідали ми, обідаємо. Чую: з кухні Бен подає голос, де його Ластер годує. Ото я й