Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

- То навіщо ти намагаєшся мене повернути? 

Я питаю, коли знову можу говорити. Якось непомітно сповзла вниз, поклавши голову на коліна чоловіка. Його рука - звично - у моєму волоссі. Заспокоює, гладить, намагаючись втихомирити бурю всередині.

Як часто ми так сиділи? Дивилися серіали, обговорювали майбутнє. Діма розповідав про те, як батько ганяє його на роботі, я скаржилася на куратора з курсової, який валив кожен варіант.

Але вперше - це настільки роздирає зсередини. 

Пирскає кислотою, так щедро, без розбору. 

- Якщо це стало лише зобов'язанням для тебе, Дім... Будеш приїжджати до сина за бажанням, без цього чортового "мусиш". Проводитимеш вечори з ким хочеш, а не за мною стежитимеш. Хіба не легше все відпустити?

Не легше, не для нього.

Я - люблю тікати від проблем, викроїти собі час усе обміркувати. Забратися в тиху гавань, де є тільки я і мої думки. Діма хоче вирішувати все й одразу, до переможного чіпляючись за те, що йому звично.

Але я звичкою не хочу бути.

Коханою хочу.

Єдиною.

- Не чіпляйся за ці слова, - Діма попросив, прибираючи моє волосся з обличчя. Я відчуваю його погляд, але у відповідь не дивлюся. Лежу, прикривши очі. - Тась, я ж хочу все повернути не тому, що так правильно або зручно. Я хочу бути з тобою. Крапка. Я просто не вивіз усе відразу. Виявився не таким сильним, як думав. Був упевнений, що скрізь впораюся і встигну. Не розрахував, що в якийсь момент почне придавлювати вагою.  

- А з Ірою, значить, тобі було легко?

- З нею було ніяк. Я дивився на неї та нічого не відчував. Вона ні краплі мене не хвилювала. Жодних переживань, що я схиблю із бізнесом і моя сім'я втратить усе. Ні страху. Нічого. Ідеальна порожнеча, двадцять хвилин у дорозі без зайвих думок. 

- Супер. Ну от повернуся я до тебе? І? Ти раптом розслабишся? О. Або все буде нормально, а потім знову завал - і далі по бабах, Нємцов? Мені таке не підходить.

Фиркаю, але навіть не намагаюся піднятися. Немов кошеня, загнане в кут дворовими собаками. Шиплю у відповідь, але толку від цього ніякого. Аби мати хоч якусь подобу напускного захисту.  

- Більше ніколи, - обіцянки, яким я не вірю. - Тась, якби я знав, що так все обернеться - я б послав Іру ще в день знайомства. Я ніколи не планував переступати цю межу. 

- Ти її переступив у момент, коли став дивитися на іншу.

- Дивитися і торкатися різні речі. Ти хіба ніколи так не робила? Улюблені актори з фільмів, той актор із серіалу про перевертнів... Я ж пам'ятаю, як ти на нього витріщалася. 

- Актор! Ми з ним не знайомі, не бачимося. Він навіть не знає про моє існування. 

- Але ж ти дивилася, оцінювала, хоча це нічого й не означало. Так було і в мене. Просто в моєму випадку - я схибив. І справді хочу це виправити, рухатися далі. З тобою.

Мовчу. Мені нема чого зараз відповісти Дімі. Якщо всі попередні розмови викликали в мені лють або біль, то зараз суцільне спустошення. Я отримала відповіді, як і хотіла. Але не розумію, що тепер із ними робити. 

На тлі того, що мені розповідала Іра - реальність здається такою незначною, дрібною. Але порівняно з тим, що я ніколи не збиралася пробачати зраду - помилка Діми руйнівна.

- Закриймо цю тему, - прошу, збираючи думки по крупицях. - Я не повернуся додому, не готова продовжувати з тобою стосунки. І я хочу, щоб ти чітко розумів це. Ми розійшлися. На цьому крапка.

- Тась...

- Розійшлися, Дім. А далі будемо розбиратися, як чинити. Це єдина позиція, з якої я можу з тобою зараз спілкуватися. 

- Я тебе почув.

Ось тільки не факт, що він зрозумів. Але зараз я ставлю крапку в наших стосунках, яка дасть мені змогу розбиратися з життям, ні на кого не озираючись. 

- Але давай не будемо поспішати з розлученням? - чоловік стискає моє плече, утримуючи. - Поки Руслану не виповниться рік, то там свої нюанси й тільки через суд. Ти ж нікуди не поспішаєш? А ще мене тривожить Іра. Я думаю, вона може ще щось влаштувати.

- Навіщо?

- Я цього не розумію. Не чекав, що вона настільки вправно жонглюватиме словами. Говорити те, що ідеально підходить ситуації. Тобі про дитину, мені - що навіть не заїкалася, що він мій. Іра не дурна, вона має розуміти, що я не піду до неї.

- Тоді який сенс це все влаштовувати? Ну, навіть коли ми розлучимося...

- Якщо.

- Якщо, - промовляю крізь зуби. - Якщо розлучимося, то їй що з цього?

- Ось і я не можу зрозуміти. Але тепер ти сама нікуди їздити не будеш. Лежи, - каже суворо, не дозволяючи мені піднятися з його колін. - Знайду тобі когось. Водія, охоронця... Бажано, і того, і іншого.

- Ти ж не думаєш, що вона нападе на мене? Це вже за межею фантастики. 

- Я не знаю, чого від неї очікувати. Не можу прорахувати. Значить, краще підготуватися до гіршого. У будь-якому разі з водієм простіше, ніж на таксі. 

Раніше в мене теж був водій - Діма. Він намагався якомога скрізь мене катати, щоб я не користувалася послугами таксі. Та й після пологів якось не багато місць залишилося, куди мені потрібно.